Олександр Северин: Бачення з власної дзвіниці

додано: 25-06-2010 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1277449680.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для "Майдану"

• Україна • Політика •

У цьому тексті я буду доволі категоричним, бо він є максимально суб'єктивним, пишеться "з власної дзвіниці", враховуючи і те, що у кожного "дзвіниця" своя (і слава Богу що так, головне щоб зводячи свою, не руйнувати для того сусідську). Дещо з цього вже висловлювалося раніше, але нервовий (зденервований) стан поточної "суспільної дискусії" чи то радше її чутних і видних мені медійних відголосків спонукає десь, можливо, і повторитися.

Подобається це комусь чи ні, але світобудова влаштована у такий спосіб, що підхід "все і негайно!" має право на існування лише у гаслах ультрарадикалів, сформульованих власне заради гасел, у адресованих батькам дитячих вимогах накупити черговий вагон цяцьок, а також, кажуть, при шлункових розладах. Так вже сталося.

Так, як мабуть і більшість читачів "Майдану", я належу до тих, хто вважає, що колишня "помаранчева" влада і персонально тодішній президент Віктор Ющенко (укупі i порізно з час від часу прем'єркою Тимошенко) втратили колосальні можливости: починаючи з необхідности скасування шахрайської "політреформи" хоча б і просто в день інавгурації, продовжуючи максимально сприятливими можливостями євроанлантичної інтеграції, розбудовою цивільного суспільства і політичної нації, і закінчуючи напівлегендарним чи казковим "бандитам - тюрми" (судячи за останніми наїздами союзу влади і братків на незгідних, це гасло має тенденцію до реалізації хіба у формулюванні "тюрми - бандитам", у сенсі, що останні тюрмами розпоряджатимуться).

Але сталося як склалося, а як склалося – всі знають і переповідати нема сенсу, як і нема сенсу сподіватися на те, що з уламків чи то з охвістя теперішньої "конвенційної" опозиції, яка грається в потішні тіньові уряди і засипає, наприклад, мою електронну пошту спамом у стилі "білий шум" (такий-то вважає так, сяка-то заявила сяк), постане щось змістовне. Не постане.
І провідник не зійде з сонцесяйних височин, хіба який напівпровідник для тієї частини електорату, котрому подобається, коли його кудись "ведуть" і не конче вже залежить на тому куди саме (у принципі, всі "вожді" традиційно ведуть у пекло).

Мовчання (лише в особливо, перепрошую, радикальних випадках – тихе мекання) "опозиційних" ягнят щодо узурпаторського скасування Верхосовєтом місцевих виборів 31.05.10¹, неспроможність організувати бодай подання до Конституційного Суду щодо [очевидної] неконституційности Закону про ратифікацію януковичевої угоди з Росією про ЧФ², відсутність "опозиції" у повному недоторканному складі на акціях на захист стражденного харківського парку та проти міліцейської сваволі – лише окремі "картинки з виставки" яловости "опозиції". "Опозиції", максимум максиморум чиєї спроможности на чин починається і [не]щасливо закінчується на торгівлі обличчями – себто у балачках на "ток-шоу" з персонажами, з якими говорити порядній людині взагалі нема про що – як у силу їхньої сумнівної порядности, так і з огляду на відсутність у них будь-якої позиції, окрім позиції мішочника-мародера чи то агента впливу. Або ж просто агента.

У сухому залишку, враховуючи сказане і специфічну позицію теперішньої влади, котру через її поведінку хочеться називати врємєнним правітєльством, дедалі більше скидається на те, що українське суспільство (тут я роблю наголос на слові "українське", бо креолів (за М.Рябчуком) це не стосується, їм куди краще) залишено і державою і вбогим "політикумом" сам на сам з низкою загроз зовнішнього (апетити сусіда) і внутрішнього (дурість і ницість людей, що вважають себе "елітою") походження.
На жаль, судячи з інтернет-форумів та панівного "вуличного дискурсу", наскільки він мені відомий, чимала частина українців є схильною (принаймні ситуативно) до впадіння у розпач чи/та до пошуку винних з-поміж співгромадян, ніж до пошуку відповідей на куди більш практичні і конструктивні питання "що робити, а що - ні".

Все, що я напишу нижче – лише моя екстраполяція на сьогодення відомого заклику мати силу змінити те, що можна змінити, душевний спокій примиритися з тим, що [поки що] змінити не можна і мудрість відрізніти перше від другого.

1. Припинити шукати винних і вилізти з загиджених шанців минулої кампанії. Усвідомити, що серед громадян-виборців не винен ніхто. Не винні всі ці мітичні "тюльки", "ющефіли", "противсіхи". По-перше тому, що вони – мітичні і їх не існує у природі, натомість є українці з різними політичними поглядами, кожен з яких має повне право агітувати голосувати за совістю як йому завгодно, аби лише все це було чесно, без маніпуляцій і брехні. По-друге, у суспільстві, котре претендує бути вільним і, відтак, не бути кондово совковим, взагалі ніхто нікому нічого не винен, окрім того, що сам пообіцяв і того, що зобов'язаний за законом.
Стверджувати інше – впадати в гріх претензії на єдино вірне бачення та істину в останній інстанції, при тому, що "нема нічого шляхетнішого за пошук істини і нема нічого огиднішого за переконаність у тому, що ти нею володієш". Крім того, ще і вподоблятися дурневі, який, потрапивши у скрутну ситуацію, замість шукати друзів вперто шукає ворогів на суцільну радість ворога справжнього, у плани котрого згинути як роса на сонці геть не входить.

2. Не панікувати і не поширювати панічних настроїв. Крилаті слова "пропало всьо" можливо і є органічними з вуст екзальтованої жінки, але не з вуст чи з клавіатури тих, хто хоче все ж колись перемогти, а не повіситись чи втекти.

3. У контексті попереднього – зокрема не тікати від української соборности чи то за Дніпро чи то за Збруч задовго до бою.

Можна зрозуміти вимушений перехід Збруча Української галицькою армією 1919 року чи то його ж пізніший перехід у зворотньому напрямі частиною Дієвої армії УНР – війна є війна, обставини є обставинами. Проте не можна (як на мій розум) зрозуміти тих співвітчизників, котрі, самі лаючи на чим світ стоїть якихось донбаських чи то севастопольських сепаратистів, водночас воліють з власної волі віддати сусідові пів-України чи то навіть 4/5 – і при тому не мучить їх не лише совість державника, але й традиційна українська "жаба", котра мала б тут проквакати відповідному "націоналісту": "а дзуськи!".
Напевно, за дещо іншого розкладу як міжнародних так і внутрішніх карт історія могла свого часу дати шанс ЗУНР (чи Галицькій державі) – під гарантії Антанти, як передньому бастіону боротьби з большевізмом – про такі вірогідности писав, зокрема, Лонгин Цегельський у своїх спогадах. Проте нема вже Антанти, російський перефарбований большевізм пре не стільки танком, скільки тарганом у шпарини інформаційної епохи та путіномєдвєжими газами у магістральні труби, традиції державництва західного зразка повивітрювалися, а сама по-собі ретрансльована через пару поколінь ностальгія і cкупа сльоза на портрет найяснішого цісаря – навряд чи є самодостатнім підгрунтям для успішного проекту.
Але головне – самого себе без спротиву заганяти у гетто – чи це не апофеоз мазохізму? Що в деяких особливо кліничних проявах скидається на спробу організувати масову дезерцію.

4. Максимально дистанціюватися від чинної влади, врємєнного правітєльства та його мацаків, уникаючи її впливу усюди, де це можливо. Пошуки практичної реалізації трохи "заакадемічного" терміну "автономізація домогосподарств", на мій погляд, є актуальними як ніколи. Якщо простіше, можна почати зі створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку і послати якнайдалі ЖЕК-визискувач, або ж установити у власному будинку автономну систему опалення чи водопостачання. Можна здавати податкову звітність не вистоюючи довжелезні черги у напівпоклоні до податкової, а надсилати поштою з описом вкладення. Врешті, можна просто нікому не давати хабарів. Тощо.

5. При тому – самому вимагати від влади все, що вона винна. Сказано: "держава відповідає" – хай відповідає, або ж принаймні буде змушена постійно виправдовуватися (перейняти ініціативу – важливе завдання). Переконаний - ми з вами вже могли і змусити владу призначити і провести по-заколотницьки скасовані місцеві вибори, поставивши на місце оскаженілу ВРУ, і зняти Табачника і багато чого іншого.

Одне звернення громадянина з відповідною вимогою чи позовна заява радше за все викличе в адресата легке роздратування чи то сміх³. Сотні і тисячі звернень персональних звернень громадян до всіх нардепів, гаранта і "всіх-всіх-всіх", при тому що кожен громадянин у разі неналежної реакції звертався б до суду за належного інформаційного супроводу стали б принаймні іміждевою проблемою для влади.
Один судовий позов щодо оскарження капостей найвищої влади, навіть якщо його напишу не я, а якийсь геній юриспруденції, навряд чи щось змінить. Сотня-друга узгоджених позовів….ми б іще подивилися б хто кого, особливо зважаючи, що навіть кінцево неуспішна на певному етапі спільна дія породжує підмурок громадянського спротиву – довіру і "відчуття ліктя".

Я жодним чином не перфектую тут "паперово-судову" активність і повністю переконаний у тому, що ті студенти, що проводять акції перед міліцейським відділком (чи то ментівнею-катівнею), не лише краще знають, що треба робити, але і роблять це краще. Головне у будь-якому разі не погоджуватися бути жертвою чи то пасивним спостерігачем, а в іншому – питання "сродної праці". Хто хоче, може, вимагаючи, надихатися чимось штибу океанівської пісні "Більшого вимагай", хто хоче – міркувати про громадянський "правонаступ" як "чоту герцівників" класичного правозахисту, а простіше мабуть просто відчути огиду до будь-яких спроб тебе "поюзати".

6. Вчитися спілкуватися. Днями одна людина зі значним досвідом творення інтернет-проектів поділилася слушною думкою, що якщо у західному світі на інтернет-форумах обговорюються проблеми і народжуються рішення, то українець зазвичай використовує інтернет як зручний засіб облаяти ближнього. Відповідно, garbage in - garbage out, і аж ніяк не лише в інтернеті. І навряд чи щось зміниться на краще, допоки критична маса бажаючих бути почутими не навчиться слухати одне одного і не почне обговорювати проблеми і шляхи їхнього вирішення замість шукати вади у співбесідника. Навчившись спілкуватися – спілкуватися.

7. Спілкуючись, створювати навколо себе мережі довіри. Питання не в тому, хто з ваших колег чи то знайомців за кого голосував на виборах – Ющенка, Тимошенко, Януковича, Тягнибока, Гриценка, Яценюка чи кого там іще, питання у тому, чи довірите ви їм власні гроші, ключи від квартири чи попильнувати вашу дитину.
Довіра, довіра і ще раз довіра - у політиці це головне, без цього нічого доброго не буде, а що є – не буде добрим і піде у прах. Чинна система і "актуальний політикум" накриються чавунним тазиком виробництва Донецького металургійного заводу, червоним сердечком від Луї Віттона та уламком трипільського глечика саме в силу тотальної позбавлености чинника довіри і відтак, перебування всіх у стані взаємного перманентного "кидка". Засаднича неуникненність такого стану для "них" – запорука нашої перемоги, у разі якщо ми одного разу зможемо протиставити їм мережу та мережу мереж довіри. Саме така мережа колись візьме владу, ситуативно матеріалізувавшись хоч у формі політичної партії, хоч національного руху (не плутати з Народним Рухом України, R.I.P.) хоч і ще у якійсь там формі. Нехай над потенційною множинністю цих можливих форм протестної самоорганізації доведеного до краю народу гамає голову, якщо хоче, Валерій Хорошковський з конторою, замість проводити "профілактичні бесіди" зі студентами і ректорами, все ж більш інтелектуальне заняття.

8. Бути поінформованим та інформувати інших, поширювати інформацію (зокрема і передусім – інформацію про громадянський спротив, про зловживання і правопорушення владців та брехню і маніпулятивні викрутаси "конвенційних" політиків). Інформувати чесно і правдиво, не впадаючи в агітпроп, натомість агітпроп висміюючи і спростовуючи. "Наш успіх визначається тим, до якої міри нас сприймають не як пропаганду, а як антипропаганду" – писав колись начальник відділу інформації урядової Інформаційної агенції США (USIA) Дж.Спелтер і, думаю, нема особливої потреби доводити, наскільки це стосується і змученої безупинним агітпропом сучасної України.

Поширювати інформацію, уникаючи владної пропаганди, політиканських маніпуляцій і "гав-гавного" дискурсу, та не ретранслюючи луб'янських мислевірусів кшталту демонізації гамузом всіх "донецьких", мислебацил про failed state та ніби неминучість розколу України чи мислегрибків про те, що біди України від [понаєхавших] "чужинців", а не від власних українських лінощів та травматичного досвіду совдєпії. Інформація – зброя, і послуговуватися нею варто так, щоб знічев'я по-дурному не викосити половину свого ж війська.

9. Не акцентувати на необов'язкових (принаймні ситуативно) питаннях. Для прикладу, не знаю, як кому, а мені рішуче "до лямпи", чи люблять Бандеру наддніпрянський фермер, донецький бізнесюк та київський, скажімо, таксист, рівно як і якою мовою хто з них лає "азарівщину", кортежі гаранта та систему в цілому. Аби сходилися в одному – Україна має бути і має бути українською (у т.ч. за суттю, а не за "шашечками") та правовою.

Одна з буддійських істин у спрощеному викладі звучить так – страждання людини спричиняються бажанням володіти непостійними речами. Так саме теперішні поневіряння народу великою мірою підвищеною увагою до непостійного, дрібного і необов'язкового (для прикладу – що вчора сказав політклоун X на телешоу) замість справжніх цінностей чести, довіри, солідарности, взаємодопомоги, а також справді важливих політичних питань. Для прикладу – питань про те, на які гроші розкошує зазначений політклоун Х, хто фінансує таку-то партію і що саме такий-то посадовець напідписував вчергове у Москві, не кажучи вже про стратегічне питання – як нам дати всім їм гарного прочухана.

10. Не піддаватися на провокації і не слухати клікуш (до речі, явище ісконно московське, тому тим панам і паням хто вважає себе еталоном українського націоналізму, варто бути особливо пильними і гидливими, бо клікуша під синьо-жовтим прапором – явище особливо огидне і виразно протиприродне). Зокрема - закликати до чогось має моральне право вочевидь лише той, хто вже сам робить те, до чого закликає інших. Протилежне - суть гапонщина.

*****

Багато хто зараз цитує фразу Ганді про його досвід спротиву: "Cпочатку вони тебе не помічають, потім сміються над тобою, нарешті борються з тобою. А потім ти перемагаєш". Не знати достеменно (якщо казати про якусь певну політику, а не про дурь окремих осіб чи "ексцес виконавця"), чи вони лише починають помічати, чи то якраз зараз регочуть (хочеться сказати - іржуть) чи вже починають, як уміють, боротися. Але погодьтеся, якщо ми зуміємо долати розбіжности і власні упередження, навчитися слухати, досягати згоди і, у підсумку – довіряти один одному, то одного дня вони прокинуться і не помітять, що прийшов час усміхатися нам.

В одній дзенській байці оповідається про те, як неофіта, що напросивсь в учні, майстер бушідо спочатку кілька років змушував виконувати тупу і рутинну хатню роботу, а потім зненацька почав час від часу несподівано нападати і нещадно гамселити дерев'яним мечем-боккеном, змушуючи вивертатися та інстинктивно захищатися. Коли ж ще за кілька років вкритий синцями і вкінець спантеличений учень змолився про початок справжнього навчання, сенсей сказав: "ти вже усьому навчився".
Президент Янукович за поведінкою та екстер'єром не схожий на сенсея з байки, скоріше вже на ту стіну, сидячи перед якою за легендою дев'ять років медитував засновник дзену Бодхідхарма, поки його не осяяло. Проте своїми численними атаками на різних напрямках національних інтересів, нападками на залишки українського змісту держави регіональна влада змушує нас швидко вчитися, хоча і у формі самоосвіти. Вчимося ж добре.




<sup>Олександр Северин, к.ю.н.,
Товариство "Свої"


Примітки:

1"Преступление без наказания" або Як покарати узурпаторів http://maidanua.org/static/mai/1277280255.html

2Хто торпедує ЧФ? http://maidanua.org/static/mai/1273229907.html

3Принагідно згадую своє перше (після десятка років роботи у галузі господарського права) зіткнення з новоявленою тоді "адміністративною юрисдикцією": позов проти президента щодо скасування протиправної норми одного з указів, яка обмежує доступ до інформації про правові акти, Печерський районний суд Києва, життєрадісний сміх колегії суддів на вході до зали і кросворд "Вєсьолая размінка" перед крайнею зліва тьотею у мантії, уособленням Феміди, так би мовити.

Раджу також ознайомитися з цим http://devrand.livejournal.com/106622.html матеріалом Анатолія Бондаренка та зі статтею "Як зробити нову Україну" Романа Кульчинського та Анатолія Бондаренка http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/23/5162622/</sup>

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 25-06-2010 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1277449680.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.