Андронік Кармелюк: Різдвяно-новорічні контрасти

додано: 07-01-2010 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1262855297.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Україна • Суспільство •

   Наближення кінця року, зміна лагідної осінньої пори на суворішу, сніжну і морозну зиму, на яку припадають овіяні казковим чаром свята Різдва Христового і Нового календарного року, схиляють мене кожного разу до задуми і тихої, сповитої серпанком поезії,  меланхолії.

   Цьогоріч ми провели перший етап цих свят (за юліанським календарем)  у Мюнхені. Давно вже не переживали ми таких безтурботних й спокійних днів: без мобілки, без Інтернету, без сірого київського ТБ, настирливо російськомовного попри наше не бажання,  та ще й виборчо-обманливого…

  Ґрунтовно змінився контингент пасажирів  авіарейсів. Колишніх піонерів бізнесового світу від Європи та крикливих і непогамовних вітчизняних нуворишів, упереміш  із небагатьма заробітчанами,  сьогодні замінив повністю новий склад авіапасажирів: зараз це молоді, впевнені в собі студенти, вчені та  дослідники, мішані німецько-українські подружжя. При посадці на літак до Києва було приємно побачити і привітатися помахом руки через відгороджувальне скло із знайомою викладачкою Київського університету, яка прибула київським рейсом,  щоб відвідати сестру в різдвяному Мюнхені...   Незвичність замінила буденність.

    Коли подумати, що такі рейси відбуваються у дві сторони кожного дня і то по кілька, і коли помножити їх на всі київські рейси до десятка міст в Європі, то у свідомості утверджується впевненість:  ми, які від Кирила й Методія та Папи Климентія, засланого до Херсону і мощі якого в Києві,  завжди були в Європі, ніколи повністю не зникали з неї, а тепер поступового зміцнюємо нашу присутність у спільному домі.

   Коли домогтися ще й  безвізового руху для українців у Шенгенському просторі, то  в нашому національному організмі буде повністю відновлений духовний і матеріальний кровообіг по всій Європі – від Атлантики до Дону, східного кордону історичної України. Для цього потрібно не багато: нарешті визначити на папері й  демаркувати на терені  та технічно облаштувати східний кордон України, який мусить стримувати неконтрольований міграційний потік із Азії в «багату» Європу.

   Тим часом Україна постійно присутня в інформаційному просторі Німеччини. Нещодавно заходами німецького Товариства з питань закордонної політики, що міститься в «Американському домі», проведено круглий стіл на тему «Чорноморський регіон – стратегічний регіон пріоритетної важливості». Були виступи політиків із Берліну, Відня, Брюсселю і , зрозуміло, з Москви – не було тільки, на жаль, представника з України, навіть від консульства в Мюнхені. Зате були наші студенти.

   В новинах і підсумкових програмах у німецьких  теле-ЗМІ постійними гістьми виступають брати Клички, які проявляють високий рівень культури спілкування німецькою мовою (в Україні, на жаль, їхнє завчене українське звучить хіба що в рекламних роликах). У новинах також не бракує повідомлень про найвідомішого українського в’язня в мюнхенській  сумнозвісній тюрмі Штадельгайм, де в час останньої війни нацисти запроторили були полонених і насильно вивезених на роботу українців. Їхні прізвища викарбовані на плитах тюремного цвинтаря.

    Історія зіграла негарну гру з колишнім совєтським солдатом Іваном Дем’янюком, якого нині роблять цапом спокутування  провини тих нацистських войовників, що нині втішаються амністією та свободою. Німецька Феміда навіть звільняє з-під варти колишню членкиню червоної терористичної організації «Бадер-Майнгофа». І юристи знаходять кручену  виправдальну аргументацію. Не можна позбутися відчуття наявності двох різних, контрастуючих мірок до підсудної людини.

   По телебаченні показували як Дем’янюка відвідав український православний владика зі США. На запитання журналістів Владика повідомив, що прибув відвідати свого парафіянина, щоб його морально підтримати на дусі. Саме у передріздвяний час це був благородний жест християнського милосердя до свого ближнього. Зокрема, коли згадати, що Дем’янюк уже раз проходив пекло судилища, на якому  надумане та сфабриковане в надрах НКВД-КГБ обвинувачення не знайшло підтвердження, він тоді ледве уникнув несправедливої смертної кари.- неподалік Голгофи.

    Постійно повторювані запевнення, що це напевно «останній» суд над людиною, яка змушена була працювати в нацистському концтаборі, звучать немовби вибачення німецьких кореспондентів за незрозуміле і негідне видовище у передріздвяний час. При чому право на «останній суд», як усім нам давно відомо,  забезпечене за Творцем нас усіх - і суддів, і підсудних, і свідків, і причетних та непричетних до катувань…

   Мюнхен – одне з тих міст Німеччини, яке насичене традиційними різдв’яними базарчиками різного типу й характеру. Це, звичайно, дерев’яні конструкції для виставки і продажу різних різдвяних та новорічних прикрас чи предметів розкошу, а також  для харчування і ласування. Традиційними і популярними стали постоянки біля будок, які продають різні види гарячого вина (глінтвайн) та пряники. У вечірні години атмосферу з морозом і святковими запахами  наповнюють різдвяні мелодії малих народних оркестрів та співочих гуртів, серед них й українських.

  На традиційних різдвяних базарчиках уже роками виставляються також рукотворні предмети з екзотичних країні Азії, Африки й Латинської Америки. Останніми роками на них були й будки з предметами з України, адже Мюнхен і Київ – міста-побратими ще з безславних совєтських часів. Частка цього недавнього «безслав’я»  продовжується донині, бо дану різдвяну виставку взялася влаштовувати завжди та сама літня особа з Києва, російськомовна і вона чомусь подає російські матрьошки за українські… Нічого традиційно українського у цій виставці немає… Тому не диво, що німці не розрізняються українське від російського.  Від нинішньої київської влади, ясна річ,  не слід очікувати спасіння від національного невігластва, а тільки від місцевої громади в Мюнхені: це вона повинно енергійно проявляти ініціативу перед міською радою Мюнхена і виправити отакий культурний анахронізм, який повинен викликати у нас обурливий протест.

   Пройдений рік увійде в історію теж як рік глибокої світової економічної кризи. Можна зауважити теж кризи глибокої віри та увагу до зовнішньої символіки. Це зокрема помітно по різдвяних декораціях у вітринах магазинів. Цим разом вони випали набагато скромнішими, ніж у попередні роки. Багато власників магазинів обмежилися виключно  до відповідних написів на вітринах, і то різними мовами, бо туристів багато. Так, наприклад, на одній вітрині можна прочитати такий різдвяно-комерційний напис: «Я щаслива, що я жінка!» , а під тим - «Я щаслива, що є Різдво!». У магазині продавали жіночий одяг, як нині говорять - «брендовий»…

   Але трапляються, на щастя, й винятки. Пишно оздоблені вітрини зауважите в тих магазинах, зазвичай невеликих, але традиційних, які належать корінним мюнхенціям. Вони мають інколи власну безперервну історію у 100, а то й понад 200 років. Вони стають гарантом, що традиція різдвяного оздоблення не пропаде, а після кризової терапії напевно відновиться. На радість і формування майбутніх поколінь.

   Зазвичай, преса останніх днів року рясніє не так гостро актуальними статтями, як радше роздумами й повідомленнями  про історичні події, які переплетені ремінісценціями з різдвяних подій чи оповідок. Багато з тих публікацій лише побічно зачіпають різдвяну тематику, надаючи їй глибшого релігійного змісту.

   Так, наприклад, одна стаття, порушуючи дискусійне питання – кому належить Різдво – Церкві, родині чи споживчій економіці?, аналізує популярність різдвяних композицій Баха. Сам заголовок статті  – «Люксова ораторія» - і підзаголовки («Відродження музики Баха відбулося не у Церкві, а в концертних залах» та «Музика Баха вільна від ідеології і тому звучить вона так приємно») – говорить про намір його автора за всяку ціну «десакралізувати» одне з найсокровенніших релігійних свят в історії останніх двох тисячоліть. Попри те, що музика належить до найбільш нематеріальної, найбільш суспільної і, напевно, найбільш духовної форми мистецтва, вона може бути водночас і універсальною та позачасовою, і глибоко релігійною. Саме це останнє автор у своїй «ерудованій» статті намагається піддати сумніву  й заперечити.

   Мабуть під впливом актуальних політичних і суспільних подій у багатьох статтях-роздумах на підсумування пройденого року фігурувала тема трьох євангельських царів. Розповідь про трьох царів чи волхвів згадується тільки в одному євангелії – від Матвія, що дає достатню основу для спроби підважити історичність цієї розповіді. Вона має радше символічний характер і там мовиться не так про можновладців, як про трьох мудреців, які водночас були представниками трьох тоді відомих континентів – Європи, Азії та Африки. А також  мовиться ще й про представників трьох різних поколінь, що зробив темою пісні відомий київський бард Ігор Жук.

   На думку редактора газети «Зюддойче цайтунг» Геріберт Прантл, адекватна  духові нинішнього часу інтерпретація оповіді про трьох царів могла б виглядати таким чином. Дорога до Бога не проходить через конкуренцію, через релігійне змагання; Бога знаходимо у спілкуванні між собою. Це і є поняттєве  ядро т.зв. ісламського джігаду, яке на Заході достеменно не розуміють, а на Сході спримітизували  до т.зв. священної війни, тоді коли на ділі воно означає - «трудитися на шляху до Бога». Отже, Бога знайде той, хто йде дорогою, хто мандрує у невідоме. Він Його знайде у співбесіді з іншими і у спільному пошуку; інколи дехто повинен почекати на другого».

    Проект останніх двох тисячоліть, спільний для всіх трьох монотеїстичних релігій від Аврама, який  досі провалений і незавершений,   властиво і  полягає в пошуках спільної дороги та діалогу, а то навіть і тріалогу. Таким є шлях Різдва, дорога трьох царів чи навіть волхвів із Сходу, які перед зустріччю з Новонародженим спершу мусили були зустрітися і домовлятися між собою. Така думка є  і переконливий здогад мюнхенського журналіста.

    Ще про одне інше контрастне спостереження можна прочитати в економічному розділі вищеназваної мюнхенської газети. Мова йде про модний нині «культ особи», який в сучасному прискореному турбо-суспільстві нібито єдиний, що  може гарантувати надзвичайний успіх,  особистий і матеріальний. Цій спокусі підлягають усі – і спортовці, й естрадні артисти, й мистці, й політики й менеджери. Усі вони плекають егоцентричний «культ особи» з метою досягти швидких успіхів та надприбутків.

    Цією рисою, до речі,  позначена й поточна суєтна президентська кампанія. Майже всі кандидати, як на гріх, - «культові». Єдиний виняток становить нині «чинний», точніше – умандатований Президент і кандидат на другий термін. Хоча й і в нього  пробивається «месіанський» дух, але це, мабуть, через ключові тези його програми – національне відродження, демократія й європейськість нашого минулого та майбутнього єства.

   Однак,  нинішній колапс світової фінансової економіки і різдвяно-новорічний час приводять до задуми про надмірно напружений душевний стан, який вимотує з людей всю енергію і призводить до глибоких депресій. Досвід багатьох успішних керівників натомість показує, що стриманість, особиста непоказність часто-густо стають гарантією нечуваних результатів. Такі керівники успішні не тільки тому, що вони передають своєму оточенню багато від себе особисто, а й тому що вони здатні вислуховувати інших. І теж тому, що вони не прилипають до своїх посад, не вважають себе «безсмертними». Такого штибу керівники намагаються своїм наближеним  співробітникам дати впевненість у свої таланти, щоб вони кожночасно і плавно могли перейняти  керівництво справою.

  Такого типу лідером був Ісус Христос. Він свого часу покликав собі у помічники аж 12 апостолів. Цим кроком Він створив стабільний ґрунт для планування успішного наступництва Божого сина на землі. Цей успіх триває ось уже понад 2.000 років.

   Гадаю, тих кілька контрастів, які можна було спостерігати в Мюнхені й емоційно освоїти, можуть допомогти сприйняти сильні контрасти, які чекали нас у засніженому Києві. Наші думки і почуття, насичені роздумами від різдвяного вертепу та народно-християнської етики величних колядок – народних і спудейських , допоможуть нам з успіхом та надією у краще завтра, а також із вірою у  власні сили облаштувати Новий рік та наш український  шлях у  майбутнє.

   Принаймні, тепер настали такі  часи, які – треба сподіватися -  не дадуть приводу до написання різдвяного тріллера, що його нещодавно скомпонував враженням подій лихозвісних 40-их років  тернопільський поет Юрій Заруцький :

Розстріляний вертеп

У Різдвяну ніч, з 6 на 7 січня 1948 року,

в с.Мальчинці на Львівщині, п’яні НКВДисти

 розстріляли сільський вертеп

Здригнувся  світ – стріляло Дєло в Слово,

Що мирно спало в Діви на руках.

Сорочки янголів розквітли кольорово,

Мов киптарі на прийшлих пастухах.

Упали три царі нараз доземно -

Червоний сніг прийняв дари волхвів.

Русявий Ірод ще молився ревно,

А вже за мить – навіки занімів.

Не плакав Жид, не голосила Сура,

Косу зронила фронтовичка-Смерть,

Й сама лягла в січневу кучугуру

Смертями переповнившися вщерть…

Село не святкувало – голосило!

У небо йшов розстріляний вертеп.

Різдвяна зірка їм вночі світила,

Вела їх далі - у захмарний степ.

Свинцеві кулі – гріли, не ранили,

На Йордані зливали квасом хрест,

Лунала коляда, яку не вбили,

- Христос Родився,

і Христос – Воскрес!

А скільки повчальних і реальних розповідей існує про святкування Різдва і збереження віри в Бога та націю в умовах червоного Гулагу, заслань, насильницьких переселень, концтабірних повстань. Правда, віру й свободу українців не здолати.

А хочете побачити київські контрасти? Для цього треба дивитися гуляй-видовища «українського» ТБ, вихолощеного з усього високого національного і духовного.

     Чому ми стоїмо? Кого чекаємо?

додано: 07-01-2010 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1262855297.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.