В.Андрусів: Мій майдан

додано: 23-11-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1258967231.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Львівщина • Суспільство •

Я був на Майдані з другого дня і провів два тижні, аж до оголошення рішення Верховного Суду. Але незважаючи на це- я не люблю говорити про ці події, вони не викликають в мене нічого позитивного. І я теж думаю, що нас кинули...ми самі!

Можливо я б не писав цей запис, якби не стаття Бекешкіної на правді. Написана від душі, вона втілила в собі якісь емоційні поштовхи і нагадала мені про все це. Та я ніколи цим не захоплювався. Занадто рано я зрозумів кінець "вистави".

Я приїхав у вівторок. Це був мій другий раз в Києві. Їхав додатковим потягом, який подали в останній момент і він виявився досить пустим. Зі мною їхали мої найкращі друзі - ми вважали себе командою. Всі ми тренувались, мали досвід мітингів і правих організацій. Зрештою, ми саме ті львівські романтики "підпілля", які з девятого класу шлялись по різним патріотичним організаціям.

Пригадую наш шок, коли ми вийшли на Майдан. Насправді, не можна сказати вийшли - краще протиснулися. Це було щось неймовірне! Я навмисно виліз на край переходу в метро, щоб роздивитись колосальну кількість людей. Все це нагадувало мені велику армію перед боєм епохи Середньовіччя. Тисячі людей обєднані одним кольором, одними думками, одними цілями. Це була енергія, яка розпирала тебе з середини, і все, що ти відчував - це незбагнений поклик до самопожертви за велику справу.

В свій перший день ми не довго пробули на Майдані, оскільки треба було облаштуватись. Мій друг, дивним чином, домовився про квартиру біля Бесарабки. Ми, звісно, не знали де це, тому не розуміли всю "мажорськість" ситуації. Виявилось, що нашим сусідом був сам Олександр Шовковський, а квартирка ( це ми зясували вже після всього) орендувалась за 80 доларів на день. Наша "казарма" складалась з трьох кімнат з дорогими меблями на 5 чоловік нашої команди. Однак, в 5-ох ми розкошували тільки 2 дні.

Маючи за плечима багато років різних патріотичних організацій (кожен представляв якусь іншу) - ми швидко знайшли активні осередки в Києві. Вже на 9:30 наступного дня ми зустрілись з іншими знайомими на Повітрофлотському мості, де нам повідомили про штурм Міністерства освіти. В деталі плану нас не посвятили. Нашим завданням було зайти в середину і сісти біля охоронців, щоб в разі чого їх знешкодити. Ми в чотирьох зайшли в середину (один друг вибув) і побачили двох переляканих міліціонерів, один з яких постійно висів на телефоні, вимагаючи підмоги. В цей час до головного входу підійшло кілька сотень студентів і розпочали мітинг. Публіка розігрівалась красномовними заявами і все більше зміщувалась до дверей. Міліціонери дьорнулися їх заблокувати, у відповідь ми перегородили їм доступ і вже мало дійти до бійки, коли із заднього входу заломилося чоловік 50 з каріматами і полягали на підлогу. Через декілька хвилин ми вже заблокували двері міністра Кременя - одного з лідерів СДПУ(о) (якого потім Ющенко визнав "своїм в ворожих рядах" і навіть міністром хотів лишити). Основні вимоги - поновити студентів, яких за протести виключили з вузів та дозволити брати участь у мітингах. Поки Кремень читав вимоги і думав, працівники освітнього міністерства почали роздавати нам свої запаси цукерків та чаю. Памятаю як ми з друзями сміялись, що їмо "корупційні" подарунки. В міністерстві ми не довго пробули- через годину Кремінь все підписав, а ми пішли з відчуттям першого тріумфу.

Далі в моїй голові дні і дати переплутані. Але наступним нашим завданням став "напад" на вокзал. Принаймні, вказівка звучала: захопити вокзал. Ми в складі інших тренованих добровольців різко забігли на Центральний вокзал - і розгублено зрозуміли, що захопити будівлю, де тільки мігрує в десятеро більше за нас людей - не можливо. Ми зайняли зал відпочинку на першому поверсі. Так - сяк облаштували там штаб. Новоприбулі прихильники помаранчевих могли знайти в нашому штабі першу допомогу по координатам і завданням "революції". Паралельно відбувався мітинг прихильників Я., на якому всі успішно гнали на "хитрого кота Леопольда". В цей же день кількість мешканців нашої квартири зросла до 20.

Кров грала в жилах і хотіла нових пригод. Під час тих подій найпоширенішим завданням для таких як я і мої друзі - була охорона. Коли ти кудись приходив тобі зразу казали "ставай на охорону", і через кілька хвилин ти зясовував, що таких охоронців вже декілька сотень. Нам набридло висіти в сотнях охоронців вокзалу і ми пішли до наших інших активних знайомих, які готували "штурм" Народного дому. Цей "штурм" ще довго був предметом моїх жартів. Власне, директор народного дому звязався з кимось з "вождіків" і повідомив, що хоче надати приміщення для мітингуючих. В свою чергу, Парубій (зараз депутат ВР) взяв сотню своїх молодців, до яких приєднались і ми, і побіг до народного дому. Смішно було те, що ми вибили двері і заломилися в середину, хоча бачили як до нас йшов їх відкривати директор. Пізніше, цю подію так і називали захопленням. Через декілька годин відбулося ще одне веселе "захоплення" на цей раз Жовтневого палацу. Інший "вождік" Криворучко дуже нервував, що Парубій став комендатом народного дому, і тут йому посміхнулася доля: подзвонив директор Жовтневого палацу і запропонував його "захопити".Я залишився в Народному домі, але мої друзі потім весело мені розповідали, що Жовтневий захоплювався за тим самим сценарієм.

Відверто, ситуація в ці перші три-чотири дні була дійсно жахливою. Нічого не було готово, як про це часто розповідають. В народному домі до нас наломилось перші декілька сотень людей, які не мали що їсти, на чому спати, медикаментів та інших потрібних речей. Пригадую, як ми почерзі мили одноразовий стаканчик, щоб налити в нього чаю. А з їжею взагалі був повний голодняк. Я через два дні перекочував в Жовтневий, а коли повернувся за тиждень в Народний -не міг повірити в гігантські склади всього необхідного. Але це вже було потім.

Ситуація ввійшла у фазу суду та підпільних переговорів. Функції охоронців і без того охоронюваних будівель нам достатньо набридли, і ми вирішили, що дійсно важливим є блокування адміністративних будівель. Ми розділились на дві команди і чергували по-черзі біля одного з підїздів в Адміністрацію Президента з боку Лютеранської та Шовковичної. Я чергував з 1 - ої ночі до 9 ранку, потім мінялись. Всього біля підїзду чергували від 20 до 30 чоловік, які постійно мігрували. Ці чергування видались насиченими на події. В першу ніч, приїхав грузовик з їжею і вимагав нас пропустити в середину. Ми звісно його послали, і через декілька хвилин з Адміністрації на нас повалив ОМОН. Ми кликнули підмогу з інших підїздів, і менти додули, що наскоком їсти отримати не вдасться.Поки відбувалось перегрупування і перепланування тактики отримання їжі, хтось викликав депутата Качура, який пригнав свій броньований мерседес і ми заблокували ним вїзд в підїзд. Менти побачили, що треба йти на діалог. До нас вийшли якийсь лейтенант і один в цивільному. Вони щось кричали про Кримінальний кодекс, про те, що постріляють нас і т.д. Тоді цивільний дістав пістолет і якесь посвідчення, і сказав, що по закону ми перешкоджаємо міліції, а тому він може відкрити вогонь. Я озвірів, підбіг до нього підставив голову і закричав "Ну, давай стріляй с..а!". Це хвилею вдарило всіх інших і вони знавіснівши почали штовхати ментів. Останні зрозуміли, що це не жарти і втікли назад. Пізніше, правда, прийшов хтось від того самого Качура, і сказав, щоб ми пропустили їжу. Взагалі-то, людей було досить важко в чомусь переконати, і він ще довго розпинався перед тим, як всі остаточно переконались, що він від Качура.

Наступний день теж видався не без пригод. Десь о 6:30, коли ми вже всі напівдрімали, прибіг Луценко і сказав, що менти їдуть відбивати Адміністрацію. Я тоді на нього дивився з таким захопленням: простий мужик, в шапці - вушанці, старому вязаному светрі, звичайних штанах, і з мегафоном. Менти мали приїхати збоку Шовковичної, і ми почали роззиратись в пошуках необхідних деталей на барикаду. Чесно, я думав, що ніякої барикади не вийде. Навкруги було порожньо, навіть лавок для сидіння не було. Але вже через 30 хвилин проїзд був повністю заблокований. Хлопці вигребли з дворів всі мусорні баки, ремонтні причандалі, дошки. Та вінцем нашої барикади стала шафу, яку нам несподівано викинули з третього поверху будинку. Допомагали хто як міг.

Менти дійсно зявились. Хоча може скоріше сині автобуси, бо тепер я думаю, що в них ніяких ментів не було. Чотири автобуси швидко піднімались вгору, але побачивши нашу барикаду затормозили. Постоявши одну хвилину, перший автобус розігнався і з високою швидкістю поїхав на нас. Та ми не злякались. Навпаки, відчуття небезпеки надихало нас божевільною хоробрістю. Ми закричали "Ю-щен-ко" і вперлись в баки зі сміттям, щосекунди очікуючи удару автобуса. Але він затормозив за 10 метрів від барикади, розвернувся і поїхав геть. Ми пригали з радості, обіймались і далі кричали "Ющенко". Тепер я думаю, що люди кричали Ющенко не тому,що думали про нього - просто кричалка була хороша.

На тому радикальні пригоди закінчились. Було ще пару вуличних бійок з такими ж готовими до екстріму "пацанами" як і ми, які здається ні за кого і не стояли, просто помахатись хотіли. Вилазки в табір біло-синіх. Та й все. Головним чином, Майдан, блокування, і постійні міграції в пошуках їжі. Мого друга призначили прес-секретарем Жовтневого палацу, то ми частенько в нього зависали.

Під час одного з таких заходів і трапилась найбільш яскрава подія того періоду для мене. Коли починався вечірній сеанс Ющенка і команди, більшість людей виходило на Майдан, але частина хворих і втомлених залишались лежати в палаці. Я якраз відмерз своє і зайшов на чай до друга. Ми спустились з ним до всіх, хто лежав біля телевізора. Почались чергові мантри про те чого ми не допустимо і що ми зробимо. Я мовчки спостерігав за цим. Нарешті, виступи підійшли до завершення і вдарили перші ноти гімну. Навколо мене почали відбуватись абсолюно неочікувані нереальні речі. Зі всіх спальників, кутків, кімнат підводились люди і починали співати слова. Я дивився як силується піднятися дівчина з високою температурою, і як її зразу підхопили сусіди. Як важко хапаючись за батерею, а потім за підвіконник підводився літній чоловік. Як один за одного тримались всі хто ще декілька хвилин кашляв, стогнав, спав, грівся тощо. Всі підводились і співали. В перше, я бачив, щоб так багато різних людей, з різних регіонів України співали гімн і гордилися цим. Це був не пафос рухівських зїздів, де хто голосніше співає, той більший патріот. Не символічне рухання губами української збірної по футболу. Це був спів гордих людей, які цінять свою країну та її символи..

Але Майдан - програв. Продався, розколовся, заплювався і затерся. Всіма. Як тими хто просто стояв, так тими хто з мікрофону говорив. Коли я бачу сьогодні як хтось намагається освіжити це все, приходить, згадує і шкодує про щось, для мене - це і є прояв поразки. Ці люди, які колись щось зробили, нагадують мені невдах, які оплакують свою долю розбавляючи сльози ностальгією. Заклики і звернення до цієї памяті - тільки свідчення креативної імпотенції - нездатності винести уроки, заснувати щось нове, і розпочати наступний етап революції. Бо революція триває доти, доки не переможе. Якщо вона програла - то це був просто бунт. Сьогодні Майдан - це просто бунт. Але тільки завтра ми зясуємо чи це була це революція.

Хоча я там був і жив, я ніколи не поклонявся Майдану і помаранчевому "бунту". На Майдані я був просто частинкою колосальної народної енергії. Я не думав, не аналізував. Я і не вірив тим хто говорив. Я вірив в результати, які це все мало дати! Для мене вони були очевидні. Це не абстрактні зміни, типу "життя зміниться і всім нам буде добре". Це конкретні результати: повага закону, суд на фальсифікаторами, Кучмою, боротьба з корупцією, зростання національної гідності, зовнішньополітичні перемоги....Це все і сьогодні залишається моїми цілями. Тому мені не потрібний той Майдан, що був. Мені потрібний той, що буде.

Я не розчарований результатами Майдану. Коли я повернувся додому перед третім туром - я раптом зрозумів, що все сказане на Майдані - це "вода". Всі обіцянки, гасла, кричалки - це все не можливо виміряти, перевірити, спрогнозувати...Я усвідомив, що ми програємо. Навіть якщо б вони хотіли зробити, те про що говорили - то не змогли б. Бо незнали як. Бо не вміли. І в підсумку, рано чи пізно втратили б бажання виконувати свої обіцянки.

Але ми не програли. І сьогодні я відчуваю як стискається пружина. Нехай люди поки бідкаються на кухнях, нехай у нас знову немає вибору, нехай немає реальних дій, але пружина стискається. В середині багатьох людей: підлість, хитрість, брехня, некомпетентність - народжують обурення. Воно буде зростати і накопичуватись. Хай хто і що там про нас не говорить, згадайте за тиждень до Майдану, ніхто б не повірив в готовність людей до дій. До дій в тому числі і військових. Обурення стиснеться, і тільки хтось покаже йому напрям - як мільйони піднімуться знову. І це не ілюзії- це природа історії. В одній своїй статті я написав, що українське суспільство - як хвора людина, вона може не вірити лікарям, лікам, але до останнього буде робити все, що вселяє надію на здоровя.

Майбутнє неминуче.
Обговорити цю статтю у форумі

додано: 23-11-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1258967231.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.