Мирослав Кальба: Варшавський пам'ятник

додано: 23-03-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1174644035.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Польща • Суспільство •

3-го березня 2007 р. в maidan,org. опубліковано статтю Святослава Марківа п.т. «Пішаки у чужій грі». Намір поляків є поставити в центрі Варшави « якомога жахливіший « антиукраїнський пам`ятник. Преса наша вже назвала цей намір деревом розбрату та антиукраїнським виявом.

В Україні не бажають загострення українсько - польських непорозумінь, бо розуміють, що за ними стоїть не лиш Москва, але й п`яті колони Російської Федерації як в Польщі, так і в Україні. Тому з «пам`ятниками», мусимо бути дуже обережні. Відомо всім нам, скільки то часу забрало, щоби договоритись відносно цвинтаря «Орльонт» у Львові.

Після зайняття Галичини Совєтським Союзом, поляки перенесли Львів до Вроцлава.

Різдвяне число «Совєт Вор Нювс» з 1945 р. виданий радянською амбасадою в Лондоні подав листу понад 33 жертв з місяця липня 1941 р., головно львівських професорів і понад 600.000 цивільних жертв. Вістку цю скоро й широко опубліковано в ЗСА і Англії. На підставі цеї листи у Вроцлаві (Польща), поставлено пам`ятник помордованим професорам, на задній стороні якого викарбовано поазбучно імена тих професорів, листу яких подав в Лондоні «Совєт Вор Нювс». Першим ім`ям є Аллерганд Мавріціюс, відомий адвокат і член Польського Кодифікаційного Комітету, другим Авербах і т.д….на шостому місці є Чортоквер ( ім`я не подане) професор (антрополог).

І, що цікаве?

Виглядає, що професори як Аллерганд так і Чортоквер мусіли воскреснути, бо в 1942 р. залишили по собі обширні свідчення на тему подій 1941 р. у Львові. Не бракувало полякам відваги ані сорому, щоби ті морди приписати українському куреню «Нахтігаль», який 30 червня 1941 р. під командою сот. Романа Шухевича, першим ввійшов до Львова, завісив на ратуші синьо - жовтий прапор і проголосив САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ !

Повище названі професори, ніколи не були арештовані і не були замордовані. Чортоквер працював для львівської жидівської поліції (Орднунг Дінст) і для Юденрату. Проф. Аллерганд відмовився від співпраці з гітлерівцями і не зізволив, щоби з нього зроблено предсідника Юденрату. В часі війни слух по ньому загинув. Чортоквер в половині 1942 р. залишив по собі «пам`ятник», який знаходиться в архіві Жидівського Інституту Історичного ( ЖІІ ) в Варшаві. Професор Аллерганд написав докладний звіт із перших восьми місяців гітлерівської окупації Львова, який рівнож переховується в ЖІІ в Варшаві. Надзвичайно важливі документи, які ніколи не були опубліковані, чиж - би забули про них?

Якщо тих двох львівських професорів із цієї листи поставлено через помилку або фікцію, тоді можливо, що й більше таких назвиськ вписано на ту листу « на варята». Можливо, що й ціла історія з їхніми мордами це совєтська фікція, якої завданням було замаскувати злочини і морди доконані НКВД у дьвівських вязницях в тому часі в місяці червні.

Під кінець ІІ Світової війни, одною із головних напрямних внутрішньої політики СССР, було звернення вістря ненависті поляків з Москви на українських націоналістів. А виконати це завдання лягло на «істориків» польсько - жидівсько-українських. Під їх впливом виросло уже молоде покоління, тим разом уже польських істориків, які прийняли як незаперечну правду подану їм проп-агітацією, антиукраїнські легенди, заправлені жидівською мартирольогічною мітологією….У висліді цього опит публичної опінії в Польщі виказав, що із усіх народів найбільш зненавиджених поляками є саме український народ. .

Польща, яка перед цілим світом хвалиться своєю дружбою демократією, та, яким великим оборонцем для України на світових аренах, на ділі до української меншини ставиться особливо вороже і зі зневагою. Треба підчеркнути, що ця зневага не має раціонального оправдання - українське військо ніколи не перебувало на корінних польських землях.

Після Першої світової війни Галичина - Волинь - та - Лемківщина припали Польщі. Ендецькі уряди міжнародньої Польщі, не додержувались принятих Польщею повоєнних міжнародніх зобов`язань відносно українців, а тих, які противились цьому саджали у в`язниці, чи в концтабір до Берези-Картуської. Це були уряди, які нищили наші церкви, замикали українські школи (70% протягом 19 років), нашу інтелігенцію засилали на польські центральні землі, а українські етнічні землі заселяли польськими кольоністами.

Польща хворіла на «моцарство» - потугу, мріяла бути великою, «од можа до можа» (від моря до моря). Перешкодою для них були українці, які були завеликим етносом в державі. Їхньою мрією було позбутись українців. Тому й не дивно, що вони йшди на співпрацю з кожним ворогом України. Як совєтскі партизани переступили границі Західньої України - вступили на терен Волині зразу польські відділи партизан пішли з ними на співпрацю. От, погляньмо хотяйби на відділ польської партизанки «Єще Польська нє згіневла», під командою Роберта Сатановскего, пізнішого директора Великого Театру в Варшаві. В трьох авдиціях ТВП-І, в місяці червні 1987 р. цей «герой» хвалився своєю співпрацею з головним командиром радянських партизан на терені Західньої України, Сидором Ковпаком, катом головно українських учителів та священиків. Хвалився приязню з Хрущовим, котрий прислав навіть літака по нього, щоби вручити йому відзначення, подяку та інструкції. Розповідав як розброював Українців, лиш промовчав, що з ними чинив після розброєння. Пригадаймо собі рівнож про співпрацю поляків з німцями та з большевиками «істребітілями». Все, що вказувало про українців позитивно - в опінії поляків потрібно було ліквідувати. 11 років тягнувся процес над книжкою д-ра М.Савіцького (бувший міністер юстиції), «Дзеє конфліктуф польско - українскіх». Коли усі польські історики до яких звернувся суд по опінію, заявили, що ніяких фалшувань у книжці не зауважили, а тому, що Савіцький дуже прихильно ставився до українців, то суд так розтягнув ту справу, аж поки він не помер в січні 2004 р.

В Перемишлі пані Д. Богуш, яка власним коштом хотіла поставити 1994 року скромний надмогильний хрест бійцям УПА, які загинули 2-го березня 1945-го року біля Мриглодів у бою з НКВС, спочатку вона одержала згоду місцевої влади, але незабаром пан Пшеврозьнік не лише заборонив що-небудь ставити, але за те, що частину було уже поставлено, п. Богуш почали тягати по судах і це тривало роками.

Українці Закерзоння памятають боротьбу пані Байляк, яка протягом 9 років писала, просила особисто, хоч дорога з ЗСА до Польщі неблизька, пред`являла усякі документи на перепоховання тлінних останків свого чоловіка та його друзів, які лежали на полі в Бірчі. Нарешті, та завзята жінка добилась дозволу на перепоховання. На жаль і тим разом не обійшлось без перешкод. Поляки підбурені священиком не погодились, щоб поховати їх на невживаному греко - католицькому кладовищі в Бірчі. Врешті влада погодилась на похоронення в Пикуличах. Здавалось, що уже нарешті їхні тлінні останки, по стільки роках зазнають спокою. Та деж - там. Голова ради охорони пам`яті боротьби та мучеництва А. Пшеврозьнік у 2003-му році наказав своїм підлеглим зняти таблиці з їх могил, бо вони ображають «польську гідність».

Написи звучали так:

1) Тут спочивають вояки УПА, страчені 22 травня 1947 р. у Лішній внаслідок вироку суду Війська Польського в Сяноці.

2). Тут спочивають вояки УПА, полеглі в боротьбі за вільну Україну під час наступу на гарнізон Війська Польського в Бірчі 7 січня 1946 року.

Після війни, та спільної акції т.зв. «Вісла» зі Совєтами, прийшов догідний час Польщі позбутися українців, викорінити їх із теренів які одержала Польща, а які в більшості були заселені українцями. Як бачимо з повищого, Польща пішла на співпраці зі всіма тими, хто поборював боротьбу за самостійність України.

В 2003-му році українці заговорили на цілий світ про Голодомор 1932 - 1933 рр. Трагедію українців визнали парляиенти багатьох держав на чолі з ЗСА і Канадою. У Польщі українська організація листовно звернулась до Сойму і Сенату визнати цей наш геноцид. Але на жаль на цей дист одержано з канцедярії Сойму РП в і д м о в у.

Польський уряд виплатив поважну суму відшкодування німцеві за те, що його мати будучи вагітною сиділа в концтаборі Явожно, Тим часом українці які перебували в тому самому концтаборі вже 15 років, не можуть добитись відшкодування, та лікарських пільг за свої муки і втрачене здоров`я.

Мусимо зрозуміти, що Польща за цей час свого існування доконала геноциду над українським народом подібно як і Москва своїм голодомором. Тому й не дивуймось, що Польща, стало менш сутєвими справами, як пам`ят Никами чи дошками, шантажує стало Україну, щоб відвернути її увагу від важливішої справи, саме «геноциду». Припускаю, що, якби Польщу за ті злочини над українським народом у границях їхньої лержави поставити Владислава Гомулку й Едварда Осубку-Моравскего перед об`єктивним міжнароднім трибуналом, одержалиб напевно найвищий вимір кари.

Бажанням ставлення пам`ятника в Варшаві є задовольнити свою ненависть до українців. Ці жертви - ці могили, це для нас усіх приказ, це не символ смерті, а життя та воскресіння рідного народу. Жертви ці склали велику данину крові як борці за ВОЛЮ УКРАЇНИ ! !

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 23-03-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1174644035.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.