МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

УГВР у Русі Опору та повоєнні роки. Спроба порівнянь та аналогій

07/08/2011 | Олександр Панченко

До 67-річчя Української Головної Визвольної Ради

Українську Головну Визвольну Раду, яка постала в Сприні на Львівщині у липні 1944 року, слід вважати власне українським феноменом суспільного, державного та політичного життя 20 сторіччя. Ця Рада постала в тяжких умовах німецької окупації України і продовжувала свою діяльність у праці окремих її органів та посадових осіб протягом тривалого часу української історії.

Саме в цей час існувала також Рада Білоруської Народної Республіки, яка також стояла непорушно на принципах будівництва білоруської держави на етнічних землях Білорусії, повернення білоруського етноґрафічного простору до Білорусі, що за Ялтиським договором відійшов до Польщі. В повоєнних резолюціях цієї Ради йшлося, зокрема, про знищення большевизму і необхідність поділу московсько-більшовицької імперії на національні держави поневолених народів, що, до речі, перекликалося з деякими положеннями Плятформи УГВР. Національно свідомими білоруськими очільниками пропонувалася також й концепція ґеополітичної доктрини, щось на зразок створення в майбутньому білорусько-балтійсько-скандінавського блоку.

У травні 1948 року в Лондоні відбулося засідання чеських послів, які перебували за кордоном після приходу до влади у Чехословаччині комуністів. Парламентарні посли ЧСР також відмовлялись співпрацювати з Чеським Національним Комітетом під головуванням генерала Прхали. У цьому засіданні однак брали участь генеральні секретарі 4-х партій, колишній віце-премєр міністр та один міністр.

В цей період та в часі Другої світової війни існували й інші національно-державні конструкції та центри.

Голова УДП (1941), а пізніше – очільник Антибольшевицького Блоку Народів (АБН) Ярослав Стецько у повоєнні роки порівнював формацію ОУН-УПА-УГВР з рухом білих партизанів у Словаччині та СОВ. На прикладі боротьби УПА на два фронти він, зокрема, вбачав щось подібне і в індонезійському визвольному русі, що призвів згодом до суверенітету Індонезії.

Водночас слід відмітити особливо, що створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944 року та її наступна діяльність є складовою частиною европейського Руху Опору під час Другої світової війни.

Незважаючи на те, що УГВР постала і діяла майже автономно без будь-якого наслідування, а її витоки мають ориґінальну і своєрідну історію і власне українське підгрунтя, цю Раду не слід відривати від загального контексту протинімецької і протибольшевицької боротьби в Европі.

На механізм творення УГВР мало великий вплив те, що українська нація в часі війни була бездержавною й була нещадно гноблена обома окупантами. Відтак український народ мав свою орієнтацію на здобуття власної держави, створення національного війська, прообразом якого під час війни стала Українська Повстанча Армія. Українці намагалися творити власні державні органи та національну місцеву адміністрацію.

На процес творення державних органів великою мірою вплинула зреформована в часі війни програмово та устроєво, як також в кадрово-силовому аспекті Організація Українських Націоналістів з-під стягу Ст.Бандери, що послала з ще початком німецької окупації в глибину території України свої Похідні групи. Якраз потугами цієї ОУН та створеної у жовтні 1942 року УПА й постала у липні 1944 року поблизу села Сприня (тепер – Львівська область) Українська Головна Визвольна Рада, до праці в якій були залучені елементи з інших українських активних політичних середовищ та партій.

У ситуації боротьби проти обох окупантів країни, тобто боротьби фактично на два фронти, опинився й литовський визвольний рух. Ним була заснована у листопаді 1943 року Верховна Рада Визволення Литви (ВЛІКАС). До цієї Ради, як до спільного центру, ввійшли християнські демократи, Федерація праці, Соціал-демократична партія, Націоналістичне об’єднання, Спілка борців за волю, Литовський фронт, Націоналістичний союз, Націоналістична партія та Об’єднаний литовський рух, тобто десять партій взяли участь у творенні цього своєрідного литовського підпільного парламенту, що об’єднав усі діючі патріотичні сили литовського народу.

Ситуація з УГВР у порівнянні до ВЛІКАС була дещо відмінною, бо Ініціятивному Комітету для створення УГВР не вдалося довести справу до такого ступеню як у Литві політичної консолідації діючих сил, як легальних так і підпільних. Можливо, за сприятливих умов, ситуація з УГВР була подібнішою до литовської, коли б усі етнічні території України були такими однорідними в національному та соціяльно-ідейно-психологічному пляні, як у випадку з Литвою. В Україні гостро відчувався поділ на Західну, Центральну та Південно-Східну її частини, де ступінь большевизації та національної свідомості, а також наявність та число вироблених політичних організацій було безумовно різним.

Крім того, ВЛІКАС була створена на вісім з половиною місяців раніше до створення УГВР, коли часовий фактор для організаційних заходів та розгортання діяльності був надзвичайно важливим. До того ж, ситуація на совєтсько-німецькому фронті, зокрема, та в Другій світовій війні взагалі була неоднаковою і суттєво різнилася в 1944 році в порівнянні з 1943 роком. Німецька окупаційна політика по відношенню до Литви та її народу також суттєво відрізнялася від умов німецької окупації в різних частинах України. ВЛІКАС, на відміну від УГВР, що після липня 1944 року керувала військовими відділами УПА та збройним підпіллям ОУН на Українських Землях, фактично не вела широкої збройної боротьби проти німецьких окупантів та совєтських партизанів.

У повоєнні роки на еміґрації ВЛІКАС стала повноцінним литовським політичним центром, спочатку в Німеччині (до 1955 року), а згодом - у США (Нью-Йорк). Однак, ситуація на початку війни особливо на західних теренах України та в Литві була дещо подібною: активізація на обох територіях патріотичних сил – обох відламів ОУН та Дійового фронту в Литві, створення національних тимчасових правлінь - у Львові 30 червня 1941 року на чолі з Ярославом Стецьком під егідою ОУН(б) та у Каунасі 23 червня 1941 року на чолі з К.Скірпою (обидва правління були розв’язані німцями), в обох окупованих країнах діяли дозволені німцями громадські, допомогові та культурно-просвітницькі організації. Українці, як і литовці деякий час, особливо від середини 1943 року, були в німецьких військових з’єднаннях та ходили в німецьких одностроях з національними відзнаками.

На відміну від УГВР, ВЛІКАС була найбільш впливовим литовським центром на еміграції, що об’єднував близько 15 організацій і партій, але члени ВЛІКАС у повному складі виїхали за кордон.

УГВР же продовжувала ж діяти на українських землях і керувати визвольною боротьбою ще близько десяти років по війні, в Краю залишався Голова Генерального Секретаріяту УГВР Роман Лозовський (Р.Шухевич) та інші кооптовані члени УГВР, які керували збройною боротьбою проти большевицького режиму. Зовнішньополітичною репрезентацією та органами УГВР на чужині були Закордонне Представництво та Генеральний Секретаріят Закордонних Справ ГС УГВР.

У випадку з Україною на еміґрації справа до створення єдиного потужного консолідаційного центру, як видно, не дійшла. Діяли фактично окремо Українська Національна Рада, Закордонне Представництво УГВР, Закордонні Частини ОУН, екзильний Уряд УНР, Гетьманський Центр. Давалися взнаки як об’єктивні причини, пов’язані з участю у визвольній боротьбі українства у найближчому часі, програмові і тактичні розбіжності різних за природою, походженням та впливами українських політичних сил та центрів. Не на останньому місці були й леґалістичні, персонально-субєктивні та ситуаційні чинники. Захищалися також різні підходи до орієтації на зовнішні чинники, сили та уряди. Великий вплив на формування й вироблення єдиної української політики на еміґрації, а отже й створення єдиного українського центру, мала й сама ментальність та традиції українського народу, територіально та ідейно розділеного на частини його ворогами.

Як після закінчення славної доби українського державотворення 1917-1921 рр., українці, так і по закінченню Другої світової війни не змогли досягти спільної програми дій та спільної перспективи. В той же час країни Заходу та США досить обережно підходили до підтримки визвольних намагань українства із-за небажаності конфронтації з Совєтським Союзом, як одним із основних переможців у Другій світовій війні.

Ситуація з литовським центром і литовською репрезентацією була більш сприятливою. В тодішньому світі існувала специфічна обстановка, коли окремі держави чи військово-політичні блоки були зацікавлені в такому розвитку подій, то українські чинники не знайшли ні визнання, ні підтримки з боку будь-якої держави.

В той же час, наприклад, французький Комітет Визволення генерала де Ґолля на противагу урядові Петена вже в часі війни, зміг у повному обсязі репрезентувати Францію на міжнародній арені, і мав досить широкі можливості для дії у зовнішньополітичному плані.

Протягом 1940-1944 років у Польщі, наприклад, діяв потужний підпільний рух - т.зв. польська „підпільна держава”, який спирався на можливості та підтримку польської адміністративно-державної машини та збройних сил, незважаючи на їх відступ за кордон після початку Другої світової війни у 1939 році. У проведенні польської політики німці також навіть не намагалися створити колябораційний уряд. Згодом же у Лондоні діяв польський екзильний уряд, а на боці альянтів активізувалися польські збройні угрупування. Армія Крайова мала свого командира, призначеного з Лондона, а в самій Польщі діяла система польської підпільної місцевої адміністрації. З боку польських збройних формацій у багатьох випадках спостерігалося катування і нищення українського населення, як з боку „Батальйонів хлопських”, так і з боку Армії Крайової (АК) та Народових сіли збройне (НСЗ). В межах департаменту внутрішніх справ польського еміґраційного уряду було створено навіть т.зв. східне бюро, що детально опрацьовувало проєкти долучення до Польщі українських земель. Між лондонським політичним центром та підпільними чинниками у Польщі та етнічних українських територіях був налагоджений тісний звязок. Таких умов, як у Польщі, для розгортання діяльності Української Головної Визвольної Ради в Україні не було. В порозумінні з делеґатом лондонського уряду за шість місяців до постави УГВР 9 січня 1944 року у Польщі було створено Раду Національної єдності (РНЄ) у складі 17 осіб, як своєрідний підпільний парлямент Польщі. До РНЄ ввійшли по три представники від Польської соціялістичної партії, Польської селянської партії, Національної партії та Партії праці, по одному представнику від Демократичної спілки, від групи селянської молоді „Раславіце”, від організації „Батьківщина”, від духовенства і кооперації. Головою Ради і Генеральної Комісії, складеної із трьох членів, було обрано Казімежа Пузака.

Таким чином, в ході цього процесу у Польщі, що в ньому брали участь представники широкого спектру політичних сил, було створено лише підпільну польську леґіслятиву, а не, як у випадку з УГВР, - і леґіслятиву, і екзекутиву - тобто саму Раду та її Генеральний Секретаріят. Поляки вважали леґітимним і орієнтувалися на еміґраційний уряд у Лондоні, українці у війні - діяли фактично без будь-яких зовнішніх впливів і допомоги, вони сподівались лише на власні сили й вели безкомпромісну боротьбу в Краю проти обох окупантів.

РНЄ Польщі перестала існувати вже з 1 липня 1945 року. У повоєнні роки у США існував польський конґрес, який називався Конґресом Польонії, що також намався порозумітися для консолідації сил з Президією Польської партії Людової, яка також по війні знаходилась у США. Однак, на відміну відносин по лінії ЗП УГВР - УНРада, Конґрес Польонії все ж дійшов до порозуміння й узгіднення плянів з делеґацією Польської партії Людової. Факт консолідації польських груп на еміґрації був характерним. Як повідомляла польська газета в Америці „Нови Свят” 28 грудня 1951 року, в цьому процесі консолідації не відіграла суттєвої ролі ні позиція леґального польського уряду у Лондоні, ані історична опозиційність польських партій, об’єднаних у Раді Політичній, до групи Миколайчика.

Заради завершеності всієї картини україно-польських взаємин - протистоянь, ворожнечі та співпраці слід нагадати також і про контакти в часі війни польського підпілля ВІН („Вольносць і Неподлєглосць”) під керівництвом Яна Жепецькі з українським визвольним рухом (УГВР). Про це стало відомо в ході процесу над польським підпіллям, що відбувся ще на початку 1947 року, під час свідчень на процесі Маріяна Ґолембйовського, коменданта ВІНу на Люблинщині.

Вдаючись до довільних порівнянь, проф. Василь Маркусь в одній із своїх праць досить ориґінально порівнює Українську Головну Визвольну Раду з Антифашистським Віче Народного Визволення Юґославії (АВНВЮ), що постало у листопаді 1942 року і проголосило себе найвищою законодавчою і виконавчою силою Юґославії. На чолі АВНВЮ став виконавчий орган - Народно-Виконавчий Комітет, що взяв фактично владу у свої руки на звільнених територіях і створив підлеглі йому місцеві органи.

Певним чином нейтралізувавши міжнаціональні конфлікти, декларуючи принцип рівності та самовизначення націй у майбутній федерації та маючи мандат Компартії Юґославії, Йосип Броз Тіто у своїй „республіці Бігачу” дав початок Народному фронтові. За тітовським рухом опору і АВНВЮ стояла лише одна партія - КПЮ, що опанувала своїми впливами армію та рекрутувала в свої ряди молодий здібний елемент, вдало маніпулювала іншими антифашистськими силами, створила чисельну партизанську армію, струнку, дисципліновану і організовану військову організацію та цивільну адміністрацію.

Не дивлячись на діяметральні ідеологічні розходження, щось подібне проф. Василь Маркусь знаходить і в українському визвольному русі, що був також зорганізований довкола силами майже одної політичної організації ОУН з під стягу Ст.Бандери, яка стала політичним ядром УПА, притягнувши до себе згодом позапартійний патріотичний та інтернаціональний протибольшевицький елемент.

Ключове місце в формації ОУН(б), яка стала назвитися ОУН на Українських Землях, УПА, УГВР займав в Україні Роман Шухевич, що був одночасно Головою Генерального Секретаріяту УГВР і Головою Бюро Проводу ОУН та Головнокомандувачем УПА. В Юґославії Йосип Б. Тіто також обіймав найважливіші пости - був головнокомандувачем народно-визвольним військом, головою виконкому політичного керівного органу та генсеком партії.

Тут, раніше і далі, як зазначав В.Маркусь, „порівняння, звичайно, не означає тотожности та якісного співставлення двох обєктів. Радше, воно вказує на подібності та різниці без знаку рівняння між ними”.

Єдиною потенційною партнеркою при створенні УГВР могли бути члени ОУН, керованої в часі війни полк. Андрієм Мельником та Олегом Ольжичем. І тут також прийнятні деякі аналогії з юґославським становищем, бо становище ОУН(м) нагадувало якоюсь мірою позицію Дражи Мігайловича супроти німців, який старався оминути відкритого удару з німцями, хоч був проти них, з метою зберегти якнайбільше сил для остаточного вирішення визвольної боротьби після упадку чи зміни політики німців. Тактика очікування на протинімецькому фронті довела до опанування руху опору в Юґославії партизанами Й.Б.Тіто, а не сербським рухом чєтніків.

У будь-якому випадку, незалежно від вдалості чи витонченості порівнянь та аналогій різних дослідників, УГВР після розв’язання німцями створеного ОУН(б) у Львові на початку німецько-совєтської війни Українського Державного Правління (УДП), вдало заповнила фактичний вакуум на терені визвольних змагань за Українську Державу в часі та після закінчення Другої світової війни.

Розглядаючи процеси та сутність створюваних національно-визвольних рухів у новітній світовій історії вже після закінчення останньої світової війни, доцільно хоча б фраґментарно порівняти з УГВР Організацію Визволення Палестини, очевидно, зовсім абстагуючись при цьому від її політичних і зовнішніх орієтацій та методів боротьби.

ОВП було створено на Палестиському національному конґресі в Єрусалимі в травні 1964 року, подібно тому як у липні 1944 року така ж бездержавна нація - українська - створила Українську Головну Визвольну Раду. ОВП, на відміну від УГВР, щоправда, мала потужну підтримку глав арабських держав, які на своїй конференції в Каїрі в січні 1964 року визнали необхідним створення ОВП для керівництва національно-визвольною боротьбою цього арабського народу. УГВР такої підтримки зовні не мала. Зараз, коли Палестина в результаті довголітньої визвольної боротьби отримала автономію від Ізраїлю і сформувала національну адміністрацію, ОВП та ця адміністрація стала визнана в світі, як (до недавнього часу, коли відбулося розкол між ФАТХ і ХАМАС, який переріс у збройне протистояння) єдиний законний представник арабського народу Палестини. До створення національної адміністрації ОВП брала участь в роботі ООН та інших міжнародних організацій, було відкрито представництва ОВП у багатьох країнах світу. Ці представництва мали дипломатичний статус.

При певному позитивному перебігу подій, можливо, і УГВР мала б таку визначну політико-правну перспективу, але можливості цієї Ради в повному об’ємі зреалізовані не були.

Вищим органом палестинської національної влади була при створенні ОВП Національна Рада Палестини, яка обирала Виконком ОВП та Центральну Раду Палестини. Виконком здійснював практичне керівництво діяльністю ОВП, Центральна Рада мала консультативні функції між щорічними сесіями Національної Ради.

Як і УГВРада, ОВП мала власні збройні формування. Ці формування входили в єдину систему Палестинського Руху Опору, що мав також не тільки військовий, але й державно-політичний характер.

Коли УГВРада об’єднувала тільки певних політичних діячів різних орієтацій, то ОВП об’єднувала такі основні політичні організації, як рух ФАТХ, Демфронт визволення Палестини, Народний фронт визволення Палестини, організацію „Саіка” („Блискавка”), Арабський фронт визволення, тощо.

І в системі ОВП також існувала донедавна жорстка дисципліна і підпорядкованість одному лідерові беззмінному протягом довгих років нині покійному Ясиру Арафату, хоча бойові загони найбільш радикальних сил палестинських повстанців “Хамас”, “Бригади мучеників Аль Акси, “Хезболла” вже після обрання президентом Махмуда Аббаса, продовжують здійснювати декяою мірою неузгоджені автономні акції, основною метою яких, як я думаю, є створення повноцінної арабської держави - Палестинської автономії з центром у Єрусалимі.

Ці акції, як і раніші акції УПА під керівництвом УГВР у повоєнні роки, мають широкий резонанс серед світового співтовариства.

З цього порівняння можна зробити лише один висновок: тільки безкомпромісна боротьба народу за власну національну державу може привести до бажаного результату.

Олександр Панченко, адвокат, директор Інституту Українського Вільного Козацтва ім.Антона Кущинського (м.Лохвиця Полтавської області)

 

 

 

Відповіді

  • 2011.07.14 | ОЛЕСЯ

    Re: Сердечна подяка шановному авторові за цікаве дослідження.

    Дуже похвально, що полтав'янин відкриває маловідомі загалу сторінки історичної боротьби, які в більшій міри стосуються Галичини. Це ще одне підтвердження, що Україна і українці єдині від Сяну до Дону. Одне, що попрошу витлумачити значення використаного слова "кооптовані", де йде мова про укр. провідників. Соромно признатися, але не зовсім розумію цього слова в контексті. Дуже дякую за увагу!
  • 2011.07.15 | Evgen.I

    Re: 10 липня 2011 р. відбулося освячення пам'ятника УГВР.

    http://www.youtube.com/evgenilchyshyn?user=evgenilchyshyn&hl=uk#p/u/0/7oKuDz1j7fM


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".