Самозадоволення?! Очікування?! Пізнай себе....
07/08/2011 | Леонід Пінчук
“Страшні слова, коли вони мовчать…” Л.Костенко.
На лист “ Байдужість,зневіра,приреченість?! “ Схаменіться..”, в якому був заклик до українців за національністю звільнятися від означеного гріха, протистояти поширенню пошесті, отримав репліку від людини, яка вільно володіє українською мовою і постійно нею спілкується, була свого часу серед першопрохідців незалежності, але яку ніяк не вдається переконати, що ,не допомагаючи побратимам – українцям звільнитися від гріха, протистояти пошесті, самі від того гріха не звільняємося, що ворог української спрaви сидить ,насамперед , в нас самих, в українцях за національністю. Натомість, займаємося самозадоволенням, відшукуючи все що завгодно, аби виправдати свою поведінку. Репліка в цьому відношенні показова і заслуговує на прочитання україномовними українцями. Пан Віктор пише: “…. на моє глибоке переконання ганьбити українців та стидити за те ,що вони неохоче підтримують
свою мову, є справою не вдячною і не потрібною. Важливіше та корисніше для загальної справи пропонувати конкретні дії у стані, котрий склався нині з українською мовою. На жаль, вкотре крім закликів та пристидлення українців справа не рухається.
Наше суспільство чекає від української еліти конкретних пропозицій та дій, щоб змінити стан, у якому ми всі перебуваємо.
Знову повторюсь вкотре- наша мета на даний час - недопущення звуження україномовного середовища. Все інше похідне. В силу певних всім відомих причин ми не можемо чинити пасивний опір як країни балтії під час совітської окупації (принципово розмовляти лише рідною мовою).
Наше мовне середовище на відміну від Естонії ,Литви та Латвії майже знищене,(маю на увазі південні та східні області). Що я маю на увазі під мовним середовищем? Це - україномовні дитсадки, школи, ВУЗи, зовнішня реклама, ЗМІ, преса. На залишки перерахованого зараз йде масований наступ українофобських, чорносотенських сил, котрі уміло підгодовуються і спрямовуються Москвою.
Друге:невпинно звертати увагу ВСІХ національно-патріотичних партій та рухів на відновленні українського інформаційного простору.
Без цієї умови вся робота буде перетворюватись на чергову боротьбу з вітряками.”
На вказану репліку можна було порекомендувати уважно ще раз перечитати “Байдужість….”, бо в останній статті є відповіді на звинувачення, відповіді, про які, як ведеться в таких випадках, опоненти і не згадують, а вкладають в голову автора щось своє, щоб розвінчувати авторське. Бо хіба можна вважати за ганьбу намагання привернути увагу до хвороби нації і до гріха, який заважає позбутися тієї хвороби, протистояти поширенню пошесті зради?! Привернути увагу до того, що вже визначено багатьма,зокрема,А.Погрібним не тільки з закликами, а й з рекомендаціями по активній загальній і індивідуальній терапії хвороби самими українцями без марних сподівань на владу, і що замовчується національно-патріотичними силами, елітою?! Чи можна вилікувати людину, хвору на залежність,наркомана,алкоголіка( а хвороба нації-це хвороба залежності від відомих обставин), не розказуючи хворому про хворобу, не залучивши хворого на бік лікаря, одужання, змінивши обставини, що його оточують?! Чи припустиме замовчування, якщо маємо на руках хвору титульну націю,більшість суспільства і не кличемо українців звільнитися від гріха байдужості, зняти ярмо байдужості, до якого так звикли, що вже воно і не муляє шию?! Тоді і слова Т.Шевченка про “ слав- них прадідів великих правнуків поганих ” і багато іншого ,зокрема, думку дописувачів А.Погрібного про звинувачення російськомовних українців за національністю в зраді рідної мови, нації і України, можна розцінити як намагання ганьбити українців. Як тут не згадати слова Л.Костенко із одного афоризму:” Страшні слова, коли вони мовчать..” .Чи не страшні слова замовчування “ епідемічної хвороби” нації впродовж 20 років ?! Чому ми не хочемо їх чути і до чого це приведе, ось над чим маємо замислитися сьогодні, пане Вікторе. До того ж, ми маємо розраховувати лише на себе, що знайдемо відповіді,зробимо висновки,допоможемо один одному позбутися гріха, обнятися, отримати єдніс ть, дослухавшись до відповіді на запитання,чого бракує українцям,аби Україна ставала більш українською: “Бракує теплого, позитивного ставлення один до одного. Нам потрібно більше екстравертності. Бути не стадом,а особистостями”(“Слово просвіти”,число 26,стор7). Тому не про “чергову боротьбу з вітряками” йде мова, а про потребу складної боротьби кожного українця за національністю з самим собою і спільно за звільнення від отого гріха, щоб змінити ситуацію в Україні на краще, змінити владу на дійсно українську. Бо нас більшість в суспільстві, ми представлені скрізь, але…
Ну, хто мав би зробити за 20 років мовне середовище в Україні відповідним незалежності і до Конституції України( стаття11), таким, щоб не говорити, як Ви,пане Вікторе , сьогодні про “ збереження залишків перерахованого ”?! Хто був задіяний в тому мовному середовищі ,як не українці,переважна більшість серед вчителів, викладачів, педагогів, філологів, вчених інститутів НАНY, працівників Міністерства освіти і науки, які не дослухалися,зокрема, до слів доктора філологічних наук Анатолія Погрібного.?! Ми і сьогодні не впевненні, що українці, освітяни,вчені, внесуть в стратегію освіти такі зміни, які виховання освіти спрямують на розвиток духовності на базі національних мов. Адже нині українська мова через старання цих українців,завдяки особистому їхньому ганебному прикладу користуватися українською лише на уроках,лекціях стала вже для молодого покоління українців, яке користується здебільшого російською, якоюсь іноземною мовою, яку знають, але користуються в окремих випадках,не відповідаючи нею навіть на звернення до них українською, бо,бачте,” не завжди і не скрізь зручно, престижно.».І про це відверто каже покоління українців,ровесників незалежності! І про це маємо мовчати?! А ,якби не мовчали,»якби ми вчились так,як треба», то давно б в школах,ВУЗах вивчали всіх тих,хто кликав українців повернутися обличчям до рідної мови і бачив в тому нагальну потребу для нації і держави, зокрема, А.Погрібного, який ввібрав все, що було сказаним з цього приводу до нього, та ніс слова, думки сучасників,небайдужих українців, які актуальні і сьогодні. Дивилися би на Т.Шевченка,І.Франка,Л.Українку і інших не як нас привчили,як на революціонерів-демократів, а як на апостолів українського національного відродження,єдності нації, запам’ятали би їх такими на все життя.. А так…
Хто, як не українці є і серед згадуваних Вами “українофобів,чорносотенних сил”, серед тих,хто свідомо сприяє поширенню пошесті зради(Колесніченко,Симоненко,Левченко,Кравченко,Близнюк,Матвійчук,всіх і не згадаєш)?! А Ви,пане Вікторе,як і ті,хто соромиться глянути правді в очі і шукає ворогів десь ,а не в собі,киваєте на Москву, яка тільки і користується в своїй політиці впродовж століть нашою незграбністю,відсутністю єдності, поширенням пошесті, яничарства. То, може, як кажуть росіяни: “ Неча пенять на зеркало, коль…” Коли маємо таке покоління,ровесників незалежності.. Мудрі люди залишили заповіт: “ Пізнай себе!”.Щоб пізнати навколишній світ та що і до чого в ньому.. Не хочемо…Звинувачуємо обставини, історію,долю, комуністів, Москву, Кремль, Януковича ,Табачника. І не хочемо глянути на себе,побачити головного ворога, який сидить в нас самих…До того ж, забуваємо, що були ,є і будуть дві Росії з різним ставленням до української справи: одна – демократична, Росія декабристів,Герцена, Зємцова і багатьох інших, інша – монархічна, великодержавного шовінізму і російського реакційного націоналізму ,Росія Миколи 11,Валуєва, Жириновського, Путіна, Мєдвєдєва . Серед росіян в Україні є прихильники як однієї так і іншої Росії, майбутнє якої залежить і від того, чи будемо ми бачити дві Росії, чи ,як нині, слова “Росія,Москва,Кремль” будуть подаватися як синоніми ворогів українського національного відродження.
Чи був будь-коли впродовж 20-ти років інформаційний простір в Україні українським, що Ви пропонуєте його відновлення ?! Чи ставили взагалі перед собою таке завдання журналісти,українці за національністю, творці того простору,і чи сповідували вони національну ідею, національні інтереси, чи були вони захисниками інтересів нації, поділяючи український націоналізм як ідеологію консолідації нації?! Адже українським можна вважати інформаційний простір не тільки за використання української мови чи музики, а й за напрямок роботи на захист української справи з відповідними переконаннями журналістів. Як не прикро, останні,здебільшого українці за національністю і сьогодні ту ідеологію не поділяють, боячись , мабуть,звинувачень в націоналізмі,” бандерівщин і”. Прикладом може стати сьогоднішні роздуми на 5 каналі ТБ, як зшити Україну. Обмірковують слова В.Януковича, який бачить напрямок гуманітарної політики, стратегію якої доручили розробляти НАНУ, в збереженні самобутності регіонів, збереженню їх такими,якими вони є, російськомовними в переважній більшості з українцями “в стані дурного хохла” і україномовним острівцем на заході. Цю ідеологію Г.Герман свого часу охрестила як “духовну автономію регіонів”, за якою у Львові,наприклад,українці шанують С.Бандеру, а в Одесі,Севастополі, Луганську - Катерину 11, ставлять відповідні пам,ятники, сприймаючи таке як норму.
Хоч зрозуміло, що треба говорити про своєрідність регіонів, яка вимагає коректив в гуманітарній політиці, а самобутність стосується націй,народів України і визначена статтею 11 Конституції України як сприяння держави розвитку їхньої мовної,культурної,релігійної ,ЕТНІЧНОЇ самобутності , всіх без виключення. З огляду на останнє корективи в гуманітарній політиці на своєрідність регіонів мають враховувати національний склад міст, селищ,регіонів, коли заклади і заходи гуманітарної політики, кількість дитсадків,шкіл ,бібліотек, книгарень, преси, їх розташування, мова викладання і друку і інше мають відповідати кількості мешканців тієї чи іншої національності, місцю компактного проживання останніх. Зокрема, мову викладання мають визначати не за заявами батьків,як пропонують,зокрема,в Одесі, створюючи двомовні школи, чи в Донецьку,а дбаючи про виконання конституційних вимог щодо розвитку національної самобутності. Тільки в такому разі гуманітарна політика буде направлена в напрямку духовного відродження і забезпечить “ зшиття України ” більшістю населення,українцями за національністю, українською титульною нацією, яка з рідною мовою на вустах українців нарешті в скаже своє слово у всіх регіонах,по обидва боки Дніпра, слово за єдину українську Україну,яка покінчить з політичними спекуляціями і протистоянням громадян . Інші способи “ зшиття України ” із “ самобутністю регіонів ” - то намагання зберегти нинішнє ганебне становище української справи. То хіба цього не розуміли і ведучий,і присутні відомі журналісти,українці за національністю, що почали розвивати ідею В.Януковича і Г.Герман, пропонувати перемовини і компроміси між регіонами, щоб зшити Україну?!
І знову вже вкотре чуємо в інформаційному просторі від журналістів-українців: “ Проблеми мови – другорядні. Регіонали,комуністи спекулюють на них перед виборами .” Такої ж думки дотримуються ,як не прикро,і націонал-патріоти,демократи, звинувачуючи регіоналів в тому ж і не усвідомлюючи,замовчуючи лукаву політику на збереження українців російськомовними, на збереження розколотою української титульної нації. За логікою журналістів, націонал –демократів в такому інформаційному просторі другорядною є і проблема титульної нації, бо,як відомо і як стверджують, пишуть в газеті на першій сторінці “ без мови немає нації!”, себто, без українізації українців за національністю ,без активної роботи по поверненню російськомовних українців за національністю до рідної мови, по зупиненню їх зросійщення не буде титульної нації, не буде України. Останнє мало би стати нагальною роботою з перших днів незалежності з огляду на ганебний стан нації.
Чи бачили ми з Вами,пане Вікторе, впродовж 20 –ти років національно-патріотичні сили за такою нагальною роботою?! Чи є присутнім такий напрямок їхньої роботи,бодай, в програмах партій, громадських організацій національно – патріотичного спрямування?! Про роботу з російськомовними українцями за національністю записано коротко в програмі ВО »Свобода» з обіцянками проведення такої після того, як представники об’єднання прийдуть до влади в Україні. Зрозуміло, що останнього не буде, бо немає ж без мови нації, яка б їх підтримала. То чи не кинули в такому разі напризволяще українську титульну націю націонал –патріоти, здавши її такою як вона є свідомо чи ні на збереження регіоналам,комуністам, встрявши з останніми в ігрища за владу,дбаючи спільно з ними вже про “ Українську політичну націю ”?! Чи не в цьому причини прикрих поразок націоналістів, які забувають про націю, яка б мала їм забезпечити безперечну перемогу,бо є більшістю в суспільстві?! Чи можемо вважати такі сили національно-патріотичними, коли тільки на словах галасують про національну ідею, український націоналізм,державну мову українську, яку захистити може лише титульна нація, якщо вона буде?! Kоли вони лише, як казав В.Ющенко,”рядяться в українські національні одежі”, спекулюють на українських національних гаслах?! Сьогодні “ Наша Україна ” ініціює зустріч партій і громадських організацій національно-патріотичного спрямування, де не буде жодного слова про боротьбу за українську націю, а пропонують домовитися про чесні вибори і відсутність взаємопоборювання в округах. Будемо сподіватися,що журналісти нагадають учасникам, що треба подбати про єдність тих,хто їх підтримає на виборах, про титульну націю, без чого цим силам не уникнути чергової прикрої поразки чи,навіть,катастрофи.
То ж не дивно,що пересічні російськомовні українці за національністю(і не тільки вони) ,знаходячись в такому інформаційному просторі з такими журналістами і такими національно-патріотичними силами , кажуть,коли їх кличуть до рідної мови, що немає значення ,якою мовою говорити, і спілкуються, навіть,відповідають на звернення українською,виключно і принципово…. російською, підтримують вимоги про надання російській мові статусу другої державної. А ми з Вами ,пане Вікторе, ще сподіваємося на ці сили, пишемо їм, намагаємося звернути їхню увагу , що не сталося, як гадалося,кличемо зробити висновки!
Свого часу Оксана Забужко на 5-тому році незалежності написала книжку” Польові дослідження з українського сексу”, де в своєрідній формі за її словами “ розкривала глибоко приховану закомплексованість і соціальну безпорадність,..виступала проти системи суспільної брехні”. Як відзначали критики в Німеччині і Австрії, це був “роман про історичну травму”. Остання стала причиною того, що О Забужко назвала самозадоволенням національно свідомих українців, які галасували про національну ідею, були на ній помішані, але ідея та залишалася з ними,її не несли до нації, не запліднювали,так би мовити, національною ідеєю,українським націоналізмом ,від чого не було плоду, не відбулася нація, під загрозою опинилася держава Україна. Такий собі національно-ідейний мазохізм,український феномен. До слів О.Забужко не те що не дослухалися,а подали їх як ганьбу і за її словами шипіли: “ Чи ви читали , що ця сука про нас понаписувала». І якщо ,пане Вікторе,дивитися правді в очі, то цей феномен,самозадоволення має місце і сьогодні, хоч пиши нове дослідження через 15 років: окремі акції, робота окремих не об’єднаних в загальну по Україні мережу організацій, ігнорування роботи з нацією з боку національно-патріотичних сил, “ бузина “ в головах і гризня дають задоволення лідерам, членам партій,учасникам, але залишають і нині націю за словами І.Франка “ напризволяще, як паралітика на роздоріжжі ”.
Цей феномен самозадоволення поширений і серед еліти, від якої Ви чекаєте якихось пропозицій( “суспільство” вже не чекає,бо переконалось,що еліти немає, і говорити за нього не пристало). В.Яворівський в часи створення руху за перебудову в 1990 році в своєму дослідженні про українців за національністю “Що ми за народ такий?” писав: “ Кажуть, що ми “націоналісти”. Теж правда. Причому унікальні націоналісти. Без мови, без історії, без суверенної республіки, без національної самосвідомості,…… без національної інтелігенції…” Себто, національна еліта була відсутня і в ті часи і за 20 років ,як не прикро, не з’явилася, бо ми так і залишилися унікальними націоналістами. Сьогодні маємо погодитися з доцентом кафедри української мови, яка на презентації книги Л.Костенко сказала таке: “ Єдина вада нашої країни: в нас немає громадянського суспільства. Є одиниці, є таланти,є генії. А спільного громадянського суспільства як системи національного опору немає. Ліна Костенко працює в умовах такої нестачі консолідації, тобто під час національної облоги” (“Слово просвіти” число26стор.11) То, що і від кого ми чекаємо,пане Вікторе, на кого покладаємо надії, не дослухаючись і не сприймаючи порад одиниць,як свого часу А.Погрібного, сьогодні Л.Костенко, О.Пахльовської, О.Забужко , М.Голубця, В. Вітковського, В. Захарченка і багатьох інших?! На тих, хто запрошує В.Януковича на зустріч, щоб знайти порозуміння над роботою по створенню ” української політичної нації ” з “ єдиною національною ідеєю ” і з українцями за національністю здебільшого в “стані дурного хохла ”?! Поки-що зустріч не відбулася: мабуть, не знайшли компромісів. Але знайдуть, як у Верховній раді ті нардепи із опозиції і позафракційні,які,бачте, хотіли “ працювати”, творити “реформи заради майбутнього”,хоч майбутнє України визначається насамперед подоланням духовної кризи титульної нації. Команда В.Януковича знайде роботу і для еліти, заохочуючи лицемірними словами. Обіцяють вже і медалі “20 років незалежності ”, отримання яких,сподіваємося,дехто із еліти відкладе,як премію В.Шкляр, поки не пропадуть,зокрема,сумніви Л.Костенко про втрату незалежності чи біль І.Марчука. що “ нема омріяної України”, поки ситуація не зміниться з безнадійної бодай на перспективну.
Погодьтеся, пане Вікторе, що з таким інформаційним простором, з такою елітою, з такими патріотично-національними силами стратегія освіти, виховання особистості, гуманітарної політики будуть написані за сценаріями команди В.Януковича тими ж таки українцями за національністю, які подалися працювати байдуже над чим. В тому сценарії вже не будуть враховані вимоги Конституції України про розвиток національної, етнічної самобутності з рідною мовою,культурою, бо нас вже привчили до порушень Конституції,законів і ми сприймаємо їх за норму. Кажуть :” Чекайте! Що ж ви хотіли: минуло лише 20 років, а Мойсей водив євреїв по пустелі 40 років!...” І забувають, що Мойсей читав всі 40 років з першого дня молитви про звільнення від гріха байдужості,зневіри,приреченості,здобуття національної свідомості, навчав цих молитов євреїв, наставляв їх на путі істини. А хто читав чи читає сьогодні ці молитви українцям за національністю, хто їх наставляє на путі істини? Як не прикро, робити справу Мойсея в незалежній Україні не було і немає кому, бо,як кажуть, незалежність - то стан душі.А душі провідників незалежності , тих , хто мав би нас наставляти нас,були в стані, далекому від сприйняття ідеології українського націоналізму, ідеології єдності титульної нації. Зокрема,бодай українську мову викладати не тільки як предмет, а привчити прикладом вчителів,вихователів, викладачів, батьків, елітою і інформаційним простором до неї як до рідної, робочої , як такої,від використання якої залежить доля нації і України.
То мали би вже інше покоління ровесників незалежності, були б інакшими ми і з нами була б інакшою , омріяною багатьма українцями впродовж століть Україна, дійсно українською. Натомість, маємо сьогодні і через 20 років те,що маємо,те,що мали. Чи не повернуться нам,пане Вікторе, на круги своя, повернути тих людей і ту віру,розпочати те,що мали би робити з перших днів незалежності: українізація українців, формування нації, української більшості суспільства, обрання дійсно української влади, збереження і зміцнення незалежності омріяної України. Бо сьогодні ми, українці за національністю, як в зачарованому колі, в якому ми ,де б ми і ким би не були, вчителем,вихователем,журналістом,депутатом , представниками еліти( за виключенням одиниць ) і щоб ми не робили, не здатні вплинути і не впливаємо на зміну ситуації. Навіть ті,хто каже уже сьогодні «Українською? Так!»,хто вважає себе національно свідомим, але не позбувся самозадоволення й очікування чогось від когось. Хто як самовпевнені оптимісти кажуть: “ Ніхто і ніщо не може стати на заваді українцям відстоювати державність своєї нації ”. І забувають про те ,що вже стоїть на заваді і заважало всі 20 років: самі українці за національністю з гріхом байдужості,зневіри і приреченості, від якого ніхто не поспішає їх звільнити, з грою в самозадоволення і очікуванням. Коли про нагальну проблему, українізацію українців, народження титульної нації і ,відтак, збереження незалежності не говоримо ані слова, бо вважаємо все це,коротко кажучи,духовне національне відродження, другорядним. А ось про реформи заради майбутнього України,яке неможливе без того національного духовного відродження, ведемо постійні балачки і суперечки між собою 20 років поспіль, створюємо навіть депутатську фракцію, до чого нас заохочують сили вчорашнього дня,щоб ми забули і не згадували,не дай боже,про дійсно першочергове, подолання духовної кризи нації.
То чи станемо ми, українці за національністю, інакшими, чи стане з нами інакшою Україна,погодьтеся пане Вікторе, залежить від нас самих. Від того,чи прислухаємося ми до тих,хто говорить правду і кличе від слів йти до діла, чи станемо ми ,так би мовити, місіонерами духовного відродження кожен на своєму місці і в міру своїх можливостей, предтечами нових провідників (окрім тих одиниць, які є вже сьогодні),яких знайдемо в спільній роботі разом з порадами, заходами,що нам робити далі. Чи зможемо ми привести в парламент у 2012 році через мажоритарні округи і систему самовисування нових поводирів, позбавлених впливу радянщини?! Маємо спробувати,відкинувши самозадоволення і очікування,пізнавши нарешті себе,не закриваючи очі на гірку правду. Будемо розраховувати в такій нелегкій справі пізнання самих себе,позбавлення самозадоволення і очікування на допомогу Церкви і закордонної української діаспори, до якої донесемо правду, долаючи страшні слова замовчування.
І наостанок, маю подякувати Вам за відгук і висловлені думки,бо інші мовчать, забуваючи про отой афоризм “Страшні слова..” чи свідомо, як це було заведено в радянські часи і залишилося сьогодні,як не прикро, користуючись такими словами, щоб не нагадували про першочергове, нагальне, відоме до того ж, про те, до чого закликали уже в наш час,зокрема, А.Погрібний, Л.Костенко і багато інших і до чого не дослухалися , як свідчить сумний досвід 20 років незалежності, даремно, щоб пропало бажання мислити.
На лист “ Байдужість,зневіра,приреченість?! “ Схаменіться..”, в якому був заклик до українців за національністю звільнятися від означеного гріха, протистояти поширенню пошесті, отримав репліку від людини, яка вільно володіє українською мовою і постійно нею спілкується, була свого часу серед першопрохідців незалежності, але яку ніяк не вдається переконати, що ,не допомагаючи побратимам – українцям звільнитися від гріха, протистояти пошесті, самі від того гріха не звільняємося, що ворог української спрaви сидить ,насамперед , в нас самих, в українцях за національністю. Натомість, займаємося самозадоволенням, відшукуючи все що завгодно, аби виправдати свою поведінку. Репліка в цьому відношенні показова і заслуговує на прочитання україномовними українцями. Пан Віктор пише: “…. на моє глибоке переконання ганьбити українців та стидити за те ,що вони неохоче підтримують
свою мову, є справою не вдячною і не потрібною. Важливіше та корисніше для загальної справи пропонувати конкретні дії у стані, котрий склався нині з українською мовою. На жаль, вкотре крім закликів та пристидлення українців справа не рухається.
Наше суспільство чекає від української еліти конкретних пропозицій та дій, щоб змінити стан, у якому ми всі перебуваємо.
Знову повторюсь вкотре- наша мета на даний час - недопущення звуження україномовного середовища. Все інше похідне. В силу певних всім відомих причин ми не можемо чинити пасивний опір як країни балтії під час совітської окупації (принципово розмовляти лише рідною мовою).
Наше мовне середовище на відміну від Естонії ,Литви та Латвії майже знищене,(маю на увазі південні та східні області). Що я маю на увазі під мовним середовищем? Це - україномовні дитсадки, школи, ВУЗи, зовнішня реклама, ЗМІ, преса. На залишки перерахованого зараз йде масований наступ українофобських, чорносотенських сил, котрі уміло підгодовуються і спрямовуються Москвою.
Друге:невпинно звертати увагу ВСІХ національно-патріотичних партій та рухів на відновленні українського інформаційного простору.
Без цієї умови вся робота буде перетворюватись на чергову боротьбу з вітряками.”
На вказану репліку можна було порекомендувати уважно ще раз перечитати “Байдужість….”, бо в останній статті є відповіді на звинувачення, відповіді, про які, як ведеться в таких випадках, опоненти і не згадують, а вкладають в голову автора щось своє, щоб розвінчувати авторське. Бо хіба можна вважати за ганьбу намагання привернути увагу до хвороби нації і до гріха, який заважає позбутися тієї хвороби, протистояти поширенню пошесті зради?! Привернути увагу до того, що вже визначено багатьма,зокрема,А.Погрібним не тільки з закликами, а й з рекомендаціями по активній загальній і індивідуальній терапії хвороби самими українцями без марних сподівань на владу, і що замовчується національно-патріотичними силами, елітою?! Чи можна вилікувати людину, хвору на залежність,наркомана,алкоголіка( а хвороба нації-це хвороба залежності від відомих обставин), не розказуючи хворому про хворобу, не залучивши хворого на бік лікаря, одужання, змінивши обставини, що його оточують?! Чи припустиме замовчування, якщо маємо на руках хвору титульну націю,більшість суспільства і не кличемо українців звільнитися від гріха байдужості, зняти ярмо байдужості, до якого так звикли, що вже воно і не муляє шию?! Тоді і слова Т.Шевченка про “ слав- них прадідів великих правнуків поганих ” і багато іншого ,зокрема, думку дописувачів А.Погрібного про звинувачення російськомовних українців за національністю в зраді рідної мови, нації і України, можна розцінити як намагання ганьбити українців. Як тут не згадати слова Л.Костенко із одного афоризму:” Страшні слова, коли вони мовчать..” .Чи не страшні слова замовчування “ епідемічної хвороби” нації впродовж 20 років ?! Чому ми не хочемо їх чути і до чого це приведе, ось над чим маємо замислитися сьогодні, пане Вікторе. До того ж, ми маємо розраховувати лише на себе, що знайдемо відповіді,зробимо висновки,допоможемо один одному позбутися гріха, обнятися, отримати єдніс ть, дослухавшись до відповіді на запитання,чого бракує українцям,аби Україна ставала більш українською: “Бракує теплого, позитивного ставлення один до одного. Нам потрібно більше екстравертності. Бути не стадом,а особистостями”(“Слово просвіти”,число 26,стор7). Тому не про “чергову боротьбу з вітряками” йде мова, а про потребу складної боротьби кожного українця за національністю з самим собою і спільно за звільнення від отого гріха, щоб змінити ситуацію в Україні на краще, змінити владу на дійсно українську. Бо нас більшість в суспільстві, ми представлені скрізь, але…
Ну, хто мав би зробити за 20 років мовне середовище в Україні відповідним незалежності і до Конституції України( стаття11), таким, щоб не говорити, як Ви,пане Вікторе , сьогодні про “ збереження залишків перерахованого ”?! Хто був задіяний в тому мовному середовищі ,як не українці,переважна більшість серед вчителів, викладачів, педагогів, філологів, вчених інститутів НАНY, працівників Міністерства освіти і науки, які не дослухалися,зокрема, до слів доктора філологічних наук Анатолія Погрібного.?! Ми і сьогодні не впевненні, що українці, освітяни,вчені, внесуть в стратегію освіти такі зміни, які виховання освіти спрямують на розвиток духовності на базі національних мов. Адже нині українська мова через старання цих українців,завдяки особистому їхньому ганебному прикладу користуватися українською лише на уроках,лекціях стала вже для молодого покоління українців, яке користується здебільшого російською, якоюсь іноземною мовою, яку знають, але користуються в окремих випадках,не відповідаючи нею навіть на звернення до них українською, бо,бачте,” не завжди і не скрізь зручно, престижно.».І про це відверто каже покоління українців,ровесників незалежності! І про це маємо мовчати?! А ,якби не мовчали,»якби ми вчились так,як треба», то давно б в школах,ВУЗах вивчали всіх тих,хто кликав українців повернутися обличчям до рідної мови і бачив в тому нагальну потребу для нації і держави, зокрема, А.Погрібного, який ввібрав все, що було сказаним з цього приводу до нього, та ніс слова, думки сучасників,небайдужих українців, які актуальні і сьогодні. Дивилися би на Т.Шевченка,І.Франка,Л.Українку і інших не як нас привчили,як на революціонерів-демократів, а як на апостолів українського національного відродження,єдності нації, запам’ятали би їх такими на все життя.. А так…
Хто, як не українці є і серед згадуваних Вами “українофобів,чорносотенних сил”, серед тих,хто свідомо сприяє поширенню пошесті зради(Колесніченко,Симоненко,Левченко,Кравченко,Близнюк,Матвійчук,всіх і не згадаєш)?! А Ви,пане Вікторе,як і ті,хто соромиться глянути правді в очі і шукає ворогів десь ,а не в собі,киваєте на Москву, яка тільки і користується в своїй політиці впродовж століть нашою незграбністю,відсутністю єдності, поширенням пошесті, яничарства. То, може, як кажуть росіяни: “ Неча пенять на зеркало, коль…” Коли маємо таке покоління,ровесників незалежності.. Мудрі люди залишили заповіт: “ Пізнай себе!”.Щоб пізнати навколишній світ та що і до чого в ньому.. Не хочемо…Звинувачуємо обставини, історію,долю, комуністів, Москву, Кремль, Януковича ,Табачника. І не хочемо глянути на себе,побачити головного ворога, який сидить в нас самих…До того ж, забуваємо, що були ,є і будуть дві Росії з різним ставленням до української справи: одна – демократична, Росія декабристів,Герцена, Зємцова і багатьох інших, інша – монархічна, великодержавного шовінізму і російського реакційного націоналізму ,Росія Миколи 11,Валуєва, Жириновського, Путіна, Мєдвєдєва . Серед росіян в Україні є прихильники як однієї так і іншої Росії, майбутнє якої залежить і від того, чи будемо ми бачити дві Росії, чи ,як нині, слова “Росія,Москва,Кремль” будуть подаватися як синоніми ворогів українського національного відродження.
Чи був будь-коли впродовж 20-ти років інформаційний простір в Україні українським, що Ви пропонуєте його відновлення ?! Чи ставили взагалі перед собою таке завдання журналісти,українці за національністю, творці того простору,і чи сповідували вони національну ідею, національні інтереси, чи були вони захисниками інтересів нації, поділяючи український націоналізм як ідеологію консолідації нації?! Адже українським можна вважати інформаційний простір не тільки за використання української мови чи музики, а й за напрямок роботи на захист української справи з відповідними переконаннями журналістів. Як не прикро, останні,здебільшого українці за національністю і сьогодні ту ідеологію не поділяють, боячись , мабуть,звинувачень в націоналізмі,” бандерівщин і”. Прикладом може стати сьогоднішні роздуми на 5 каналі ТБ, як зшити Україну. Обмірковують слова В.Януковича, який бачить напрямок гуманітарної політики, стратегію якої доручили розробляти НАНУ, в збереженні самобутності регіонів, збереженню їх такими,якими вони є, російськомовними в переважній більшості з українцями “в стані дурного хохла” і україномовним острівцем на заході. Цю ідеологію Г.Герман свого часу охрестила як “духовну автономію регіонів”, за якою у Львові,наприклад,українці шанують С.Бандеру, а в Одесі,Севастополі, Луганську - Катерину 11, ставлять відповідні пам,ятники, сприймаючи таке як норму.
Хоч зрозуміло, що треба говорити про своєрідність регіонів, яка вимагає коректив в гуманітарній політиці, а самобутність стосується націй,народів України і визначена статтею 11 Конституції України як сприяння держави розвитку їхньої мовної,культурної,релігійної ,ЕТНІЧНОЇ самобутності , всіх без виключення. З огляду на останнє корективи в гуманітарній політиці на своєрідність регіонів мають враховувати національний склад міст, селищ,регіонів, коли заклади і заходи гуманітарної політики, кількість дитсадків,шкіл ,бібліотек, книгарень, преси, їх розташування, мова викладання і друку і інше мають відповідати кількості мешканців тієї чи іншої національності, місцю компактного проживання останніх. Зокрема, мову викладання мають визначати не за заявами батьків,як пропонують,зокрема,в Одесі, створюючи двомовні школи, чи в Донецьку,а дбаючи про виконання конституційних вимог щодо розвитку національної самобутності. Тільки в такому разі гуманітарна політика буде направлена в напрямку духовного відродження і забезпечить “ зшиття України ” більшістю населення,українцями за національністю, українською титульною нацією, яка з рідною мовою на вустах українців нарешті в скаже своє слово у всіх регіонах,по обидва боки Дніпра, слово за єдину українську Україну,яка покінчить з політичними спекуляціями і протистоянням громадян . Інші способи “ зшиття України ” із “ самобутністю регіонів ” - то намагання зберегти нинішнє ганебне становище української справи. То хіба цього не розуміли і ведучий,і присутні відомі журналісти,українці за національністю, що почали розвивати ідею В.Януковича і Г.Герман, пропонувати перемовини і компроміси між регіонами, щоб зшити Україну?!
І знову вже вкотре чуємо в інформаційному просторі від журналістів-українців: “ Проблеми мови – другорядні. Регіонали,комуністи спекулюють на них перед виборами .” Такої ж думки дотримуються ,як не прикро,і націонал-патріоти,демократи, звинувачуючи регіоналів в тому ж і не усвідомлюючи,замовчуючи лукаву політику на збереження українців російськомовними, на збереження розколотою української титульної нації. За логікою журналістів, націонал –демократів в такому інформаційному просторі другорядною є і проблема титульної нації, бо,як відомо і як стверджують, пишуть в газеті на першій сторінці “ без мови немає нації!”, себто, без українізації українців за національністю ,без активної роботи по поверненню російськомовних українців за національністю до рідної мови, по зупиненню їх зросійщення не буде титульної нації, не буде України. Останнє мало би стати нагальною роботою з перших днів незалежності з огляду на ганебний стан нації.
Чи бачили ми з Вами,пане Вікторе, впродовж 20 –ти років національно-патріотичні сили за такою нагальною роботою?! Чи є присутнім такий напрямок їхньої роботи,бодай, в програмах партій, громадських організацій національно – патріотичного спрямування?! Про роботу з російськомовними українцями за національністю записано коротко в програмі ВО »Свобода» з обіцянками проведення такої після того, як представники об’єднання прийдуть до влади в Україні. Зрозуміло, що останнього не буде, бо немає ж без мови нації, яка б їх підтримала. То чи не кинули в такому разі напризволяще українську титульну націю націонал –патріоти, здавши її такою як вона є свідомо чи ні на збереження регіоналам,комуністам, встрявши з останніми в ігрища за владу,дбаючи спільно з ними вже про “ Українську політичну націю ”?! Чи не в цьому причини прикрих поразок націоналістів, які забувають про націю, яка б мала їм забезпечити безперечну перемогу,бо є більшістю в суспільстві?! Чи можемо вважати такі сили національно-патріотичними, коли тільки на словах галасують про національну ідею, український націоналізм,державну мову українську, яку захистити може лише титульна нація, якщо вона буде?! Kоли вони лише, як казав В.Ющенко,”рядяться в українські національні одежі”, спекулюють на українських національних гаслах?! Сьогодні “ Наша Україна ” ініціює зустріч партій і громадських організацій національно-патріотичного спрямування, де не буде жодного слова про боротьбу за українську націю, а пропонують домовитися про чесні вибори і відсутність взаємопоборювання в округах. Будемо сподіватися,що журналісти нагадають учасникам, що треба подбати про єдність тих,хто їх підтримає на виборах, про титульну націю, без чого цим силам не уникнути чергової прикрої поразки чи,навіть,катастрофи.
То ж не дивно,що пересічні російськомовні українці за національністю(і не тільки вони) ,знаходячись в такому інформаційному просторі з такими журналістами і такими національно-патріотичними силами , кажуть,коли їх кличуть до рідної мови, що немає значення ,якою мовою говорити, і спілкуються, навіть,відповідають на звернення українською,виключно і принципово…. російською, підтримують вимоги про надання російській мові статусу другої державної. А ми з Вами ,пане Вікторе, ще сподіваємося на ці сили, пишемо їм, намагаємося звернути їхню увагу , що не сталося, як гадалося,кличемо зробити висновки!
Свого часу Оксана Забужко на 5-тому році незалежності написала книжку” Польові дослідження з українського сексу”, де в своєрідній формі за її словами “ розкривала глибоко приховану закомплексованість і соціальну безпорадність,..виступала проти системи суспільної брехні”. Як відзначали критики в Німеччині і Австрії, це був “роман про історичну травму”. Остання стала причиною того, що О Забужко назвала самозадоволенням національно свідомих українців, які галасували про національну ідею, були на ній помішані, але ідея та залишалася з ними,її не несли до нації, не запліднювали,так би мовити, національною ідеєю,українським націоналізмом ,від чого не було плоду, не відбулася нація, під загрозою опинилася держава Україна. Такий собі національно-ідейний мазохізм,український феномен. До слів О.Забужко не те що не дослухалися,а подали їх як ганьбу і за її словами шипіли: “ Чи ви читали , що ця сука про нас понаписувала». І якщо ,пане Вікторе,дивитися правді в очі, то цей феномен,самозадоволення має місце і сьогодні, хоч пиши нове дослідження через 15 років: окремі акції, робота окремих не об’єднаних в загальну по Україні мережу організацій, ігнорування роботи з нацією з боку національно-патріотичних сил, “ бузина “ в головах і гризня дають задоволення лідерам, членам партій,учасникам, але залишають і нині націю за словами І.Франка “ напризволяще, як паралітика на роздоріжжі ”.
Цей феномен самозадоволення поширений і серед еліти, від якої Ви чекаєте якихось пропозицій( “суспільство” вже не чекає,бо переконалось,що еліти немає, і говорити за нього не пристало). В.Яворівський в часи створення руху за перебудову в 1990 році в своєму дослідженні про українців за національністю “Що ми за народ такий?” писав: “ Кажуть, що ми “націоналісти”. Теж правда. Причому унікальні націоналісти. Без мови, без історії, без суверенної республіки, без національної самосвідомості,…… без національної інтелігенції…” Себто, національна еліта була відсутня і в ті часи і за 20 років ,як не прикро, не з’явилася, бо ми так і залишилися унікальними націоналістами. Сьогодні маємо погодитися з доцентом кафедри української мови, яка на презентації книги Л.Костенко сказала таке: “ Єдина вада нашої країни: в нас немає громадянського суспільства. Є одиниці, є таланти,є генії. А спільного громадянського суспільства як системи національного опору немає. Ліна Костенко працює в умовах такої нестачі консолідації, тобто під час національної облоги” (“Слово просвіти” число26стор.11) То, що і від кого ми чекаємо,пане Вікторе, на кого покладаємо надії, не дослухаючись і не сприймаючи порад одиниць,як свого часу А.Погрібного, сьогодні Л.Костенко, О.Пахльовської, О.Забужко , М.Голубця, В. Вітковського, В. Захарченка і багатьох інших?! На тих, хто запрошує В.Януковича на зустріч, щоб знайти порозуміння над роботою по створенню ” української політичної нації ” з “ єдиною національною ідеєю ” і з українцями за національністю здебільшого в “стані дурного хохла ”?! Поки-що зустріч не відбулася: мабуть, не знайшли компромісів. Але знайдуть, як у Верховній раді ті нардепи із опозиції і позафракційні,які,бачте, хотіли “ працювати”, творити “реформи заради майбутнього”,хоч майбутнє України визначається насамперед подоланням духовної кризи титульної нації. Команда В.Януковича знайде роботу і для еліти, заохочуючи лицемірними словами. Обіцяють вже і медалі “20 років незалежності ”, отримання яких,сподіваємося,дехто із еліти відкладе,як премію В.Шкляр, поки не пропадуть,зокрема,сумніви Л.Костенко про втрату незалежності чи біль І.Марчука. що “ нема омріяної України”, поки ситуація не зміниться з безнадійної бодай на перспективну.
Погодьтеся, пане Вікторе, що з таким інформаційним простором, з такою елітою, з такими патріотично-національними силами стратегія освіти, виховання особистості, гуманітарної політики будуть написані за сценаріями команди В.Януковича тими ж таки українцями за національністю, які подалися працювати байдуже над чим. В тому сценарії вже не будуть враховані вимоги Конституції України про розвиток національної, етнічної самобутності з рідною мовою,культурою, бо нас вже привчили до порушень Конституції,законів і ми сприймаємо їх за норму. Кажуть :” Чекайте! Що ж ви хотіли: минуло лише 20 років, а Мойсей водив євреїв по пустелі 40 років!...” І забувають, що Мойсей читав всі 40 років з першого дня молитви про звільнення від гріха байдужості,зневіри,приреченості,здобуття національної свідомості, навчав цих молитов євреїв, наставляв їх на путі істини. А хто читав чи читає сьогодні ці молитви українцям за національністю, хто їх наставляє на путі істини? Як не прикро, робити справу Мойсея в незалежній Україні не було і немає кому, бо,як кажуть, незалежність - то стан душі.А душі провідників незалежності , тих , хто мав би нас наставляти нас,були в стані, далекому від сприйняття ідеології українського націоналізму, ідеології єдності титульної нації. Зокрема,бодай українську мову викладати не тільки як предмет, а привчити прикладом вчителів,вихователів, викладачів, батьків, елітою і інформаційним простором до неї як до рідної, робочої , як такої,від використання якої залежить доля нації і України.
То мали би вже інше покоління ровесників незалежності, були б інакшими ми і з нами була б інакшою , омріяною багатьма українцями впродовж століть Україна, дійсно українською. Натомість, маємо сьогодні і через 20 років те,що маємо,те,що мали. Чи не повернуться нам,пане Вікторе, на круги своя, повернути тих людей і ту віру,розпочати те,що мали би робити з перших днів незалежності: українізація українців, формування нації, української більшості суспільства, обрання дійсно української влади, збереження і зміцнення незалежності омріяної України. Бо сьогодні ми, українці за національністю, як в зачарованому колі, в якому ми ,де б ми і ким би не були, вчителем,вихователем,журналістом,депутатом , представниками еліти( за виключенням одиниць ) і щоб ми не робили, не здатні вплинути і не впливаємо на зміну ситуації. Навіть ті,хто каже уже сьогодні «Українською? Так!»,хто вважає себе національно свідомим, але не позбувся самозадоволення й очікування чогось від когось. Хто як самовпевнені оптимісти кажуть: “ Ніхто і ніщо не може стати на заваді українцям відстоювати державність своєї нації ”. І забувають про те ,що вже стоїть на заваді і заважало всі 20 років: самі українці за національністю з гріхом байдужості,зневіри і приреченості, від якого ніхто не поспішає їх звільнити, з грою в самозадоволення і очікуванням. Коли про нагальну проблему, українізацію українців, народження титульної нації і ,відтак, збереження незалежності не говоримо ані слова, бо вважаємо все це,коротко кажучи,духовне національне відродження, другорядним. А ось про реформи заради майбутнього України,яке неможливе без того національного духовного відродження, ведемо постійні балачки і суперечки між собою 20 років поспіль, створюємо навіть депутатську фракцію, до чого нас заохочують сили вчорашнього дня,щоб ми забули і не згадували,не дай боже,про дійсно першочергове, подолання духовної кризи нації.
То чи станемо ми, українці за національністю, інакшими, чи стане з нами інакшою Україна,погодьтеся пане Вікторе, залежить від нас самих. Від того,чи прислухаємося ми до тих,хто говорить правду і кличе від слів йти до діла, чи станемо ми ,так би мовити, місіонерами духовного відродження кожен на своєму місці і в міру своїх можливостей, предтечами нових провідників (окрім тих одиниць, які є вже сьогодні),яких знайдемо в спільній роботі разом з порадами, заходами,що нам робити далі. Чи зможемо ми привести в парламент у 2012 році через мажоритарні округи і систему самовисування нових поводирів, позбавлених впливу радянщини?! Маємо спробувати,відкинувши самозадоволення і очікування,пізнавши нарешті себе,не закриваючи очі на гірку правду. Будемо розраховувати в такій нелегкій справі пізнання самих себе,позбавлення самозадоволення і очікування на допомогу Церкви і закордонної української діаспори, до якої донесемо правду, долаючи страшні слова замовчування.
І наостанок, маю подякувати Вам за відгук і висловлені думки,бо інші мовчать, забуваючи про отой афоризм “Страшні слова..” чи свідомо, як це було заведено в радянські часи і залишилося сьогодні,як не прикро, користуючись такими словами, щоб не нагадували про першочергове, нагальне, відоме до того ж, про те, до чого закликали уже в наш час,зокрема, А.Погрібний, Л.Костенко і багато інших і до чого не дослухалися , як свідчить сумний досвід 20 років незалежності, даремно, щоб пропало бажання мислити.