06/30/2011 | Ярослав Сватко

Від автора.
Я писав цю статтю десять років тому. Інший Президент, інші політичні обставини, суспільство, яке ще не дозріло до Майдану. Та є цінності, які не можуть девальвуватися внаслідок зміни влади. За великим рахунком жодній владі не дано змінювати ці цінності, навпаки, вони самі є міркою, якою історія вимірює вартість державних діячів. Можна відкладати визнання УПА на невизначений термін, можна не помічати дати 30 червня в календарі, але це не змінить історії, що вже відбулась. Люди, які віддавали своє життя задля існування власної нації мислили категоріями вічности, а не наступних парламентських виборів. У цьому сенсі вони мають значно більше право судити нас, аніж ми – їх. Вони й судять, вони й виховують, навіть, якщо ми боїмось признатись собі у цьому.

30 червня 1941 року бандерівська ОУН проголосила у Львові відновлення Української Держави. Цей акт, крім усього іншого, послужив моментом істини для з’ясування справжніх намірів Гітлера щодо України – на початку липня Бандеру і Стецька було заарештовано, а на членів ОУН гестапо розпочало полювання, знищуючи їх нарівні з євреями і циганами. Цей акт служить моментом істини і сьогодні, позаяк ні виконавча, ні законодавча влади держави Україна не визнають його державотворчого характеру. З цього я роблю висновок, що наші теперішні державні мужі не дуже тверді у своїх державницьких переконаннях, і якби за теперішню державу треба було перейти гестапівські катівні і концтабори, то для більшості з них ця ціна здалася б надмірною.

Акт 30 червня творили діти тих, хто програв війну за УНР та ЗУНР. Вони свідомо йшли до цього Акту протягом попереднього десятиліття, ба більше, вся підготовка членства в ОУН була спрямована на виховання людей, готових у слушну хвилину утвердити Українську Державу. І вони це спробували, навіть двічі, бо спочатку кинули, скільки могли, сили на підтримку Карпатської України. Іншої слушної хвилини історія їм не дала, та і ця виявилася вкрай несприятливою для будівництва держави. Отож під впливом протиукраїнської пропаганди в обивателя виникає запитання: а чи варто було?

Є дві діаметрально протилежні відповіді для різних людей. Для обивателя – безперечно, не варто було, бо ніякий духовний комфорт життя у власній державі, власному національному середовищі, яке спроможне захистити своїх членів та робить все для їх духовного збагачення, не замінить йому комфорту посідання власного метра ковбаси, тьолки і “культурної” атмосфери героїчно-кримінальної попси. Ця категорія людей ніколи не задумується над тим, що час від часу в процесі історичного розвитку вони легко стають заручниками політичних обставин, і господарі ситуації за потреби поженуть їх, як худобу, на жертовний вівтар за майновою, національною, конфесійною, расовою чи ще якою ознакою. Історія цивілізації рясніє такими прикладами, і не обов’язково повертатися в глибини історії до Варфоломієвої ночі – є ближча до нас різня болгар та вірмен в Оттоманській імперії, яка, мабуть, надихнула на подібні вчинки господарів СССР та третього Райху; зовсім близька до нас історія Кампучії, де сценарій писався точно, що за творами Леніна. І коли речники цієї категорії кажуть вам, що світ став цивілізованішим, отож такі події більше ніде й ніколи не повторяться – не вірте їм, бо обдурюють самі себе, щоб комфортніше почуватись у вимріяному обивательському болоті. Глобальний розвиток технологій наразі не приніс розвитку моралі, а тому ніхто не гарантований від повторення геноцидів рафінованішими науково-технологічними методами.

Є друга відповідь – безумовно, варто! Вона існує для тої категорії людей, які відчувають свою причетність до національної спільноти, які розуміють безглуздість життя, не наповненого духовним змістом, які розуміють свою відповідальність перед прийдешніми поколіннями за скоєні або й не скоєні вчинки. Ця категорія людей існує в кожному суспільстві, а в українському, після поразки Визвольних змагань 1917- 20-х рр., вона оформилась в організовану світоглядну течію – зі своєю ідеологічною доктриною, мораллю і, зрозуміло, із програмою діяльності.

Організація Українських Націоналістів – так назвало себе це добровільне об’єднання людей, готових за необхідності скласти голови за інтереси власної нації. Партійна діяльність – гра за правилами, нав’язаними окупантами – не влаштовувала їх, бо за тими правилами не можна було виконати навіть першого із черги завдання, здобути державу для українського народу, їх не розуміли навіть деякі ветерани недавньої визвольної війни, які свого часу заснували підпільну армію – Українську Військову Організацію, – дехто із членів УВО віддали перевагу партійній діяльності перед роботою в ОУН. Але вони вірили – на зламі історії, коли руйнуються міждержавні зобов’язання, коли порушується видима монолітність “вічних” держав, вони отримають свій шанс виконати обов’язок перед нацією.
Історія не дала їм кращого шансу. В їх розумінні історія не дала їм навіть вибору. Щойно Сталін і Гітлер поділили Польщу, а з нею і Європу, ОУН заходилася готувати похідні групи, завданням яких було створювати осередки української державної влади там, де у воєнному безладі новий окупант не встигне встановити свого порядку.

Це був вияв тої світоглядної сторони ОУН, про яку чомусь і тепер так мало пишуть історики: на нашій землі ми нікого не питаємо дозволу, що нам робити, це інші – звані та незвані гості мусять підлаштовуватись під нас. Із цього погляду Акт 30 червня є логічним й обґрунтованим, а те, що деякі “державні” мужі в нашій столиці замовчують, а то й відкидають його значення для України, свідчить радше про “державність” їх переконань. Черговий раз просторікуючи про те, як “22 червня Україна стала на боротьбу із коричневою навалою”, вони сором’язливо замовчують, що справжня Україна, та, що із Тризубом і синьо-жовтим прапором, невдовзі після Акту 30 червня справді перейшла до відкритої боротьби з гітлерівцями. А те, що вони називають “Україною”, масово розстрілювало українців під час відступу, навіть тих, які публічно заявляли про “прекрасне життя в Радянському Союзі” – наприклад, професора Кирила Студинського чи сина Каменяра Петра Франка. Тут, у контексті жертв, покладених у боротьбі із фашизмом, варто було би згадати розстріляного гестапівцями міністра уряду Стецька – Андрія П’ясецького або закатованого крайового провідника Івана Климіва – “Легенду”, але мовчать перефарбовані пропагандисти “світлого” минулого, бо в концепцію “героїчної боротьби радянського народу з фашизмом” Українська Самостійна Соборна Держава не вписувалась за часів СССР, не вписується і за часів побудови територіальної, а не національної держави під назвою “Україна”.

Проголошуючи відновлення держави, останнім пунктом Акту 30 червня українці запропонували німцям спільне ведення бойових дій проти СССР. І хоч творці Акту практично зразу ж були піддані репресіям з боку гітлерівців, саму наявність цього пункту використовують наші вороги як свідчення нашої “продажності”.

Про яку ж “продажність” ідеться? Що продавав Сталін, коли підписав із Гітлером міжнародний договір про поділ Польщі та решти Європи 23 серпня 1939 року? Чи засуджено Сталіна, хоча б морально, за те, що це він у змові з Гітлером розв’язав світову війну? А державу, яка стояла за Сталіним, засуджують? Ні, бо міжнародній спільноті зараз байдуже до подій 60-річної давності, а росіяни ніколи не зроблять цього, бо Сталін ділив Європу в інтересах їхньої держави. Вони не зроблять цього ще й тому, що знають – почуття самоповаги – фактор, який цементує націю у критичні моменти, тож руйнувати елементи, які скріплюють націю, вони не будуть.

Чому ж ми, українці, сором’язливо уникаємо дискусій із приводу того, що соромитися, власне, нічого? Ми запропонували одному незваному гостеві спілку в боротьбі з іншим окупантом тоді, коли більше домовлятися було ні з ким, той відмовився, і ми воювали з обома. Таким чином, проблема в нас, бо ми досі не виховали в собі почуття самоповаги до себе, своєї історії.
Із проголошенням Акту 30 червня Україна з об’єкта світових інтересів у міру своїх знекровлених сил перетворюється в діючу особу світової політики. Історичні ж обставини на цьому етапі головним ворогом української державності роблять гітлерівську Німеччину. Багато хто забуває, що українці створили УПА, коли німці щойно дійшли до Волги і світ вгадував: впаде Сталінград чи не впаде? Це вже потім, набувши досвіду в боях із німецькими каральними загонами, які забезпечували вивезення українців на роботи в Німеччину, УПА здобула славу в боях із сталінськими карателями, перед якими тремтіла вся Європа.

Сьогодні нам немає потреби вигадувати героїв нашої боротьби, як це часто робила радянська пропаганда (наприклад, із Молодою Ґвардією). У своїй історії ми маємо провідників, які відбули ув’язнення в німецьких концтаборах, були закатовані на допитах гестапо, впали в боях із німецькими частинами. Оце і є справжня війна України проти поневолення Німеччиною (йдеться про справжню Україну, ту, що має своїми символами Тризуб і синьо-жовтий прапор). Усі інші опуси, в яких розповідається, як за Україну героїчно бились чотири українські фронти – містифікація, бо вони лише використовували українців як гарматне м’ясо для досягнення чужих інтересів.
Ті, хто творив Акт 30 червня, усвідомлювали, проти яких сил вони вступають у боротьбу. Вони знали, що багатьом доведеться загинути в тій боротьбі. Але вони знали ще одне – за життя, змарноване ними, нації доведеться розплачуватись новими голодоморами і Крутами. І тому їх чин є, крім усього, ще й посланням до нас. Про нашу гідність на нашій не дуже українській Україні.

"Поступ" №99 (757), 30 червня - 1 липня 2001 року